Робота над помилками

Цей ранок розпочав ще затемна. Для кожного він починається не тоді, коли показує годинник. А тоді, коли ти встаєш. Найтемніше та найхолодніше перед світанком. І це поняття стосується майже всього, що відбувається в нашому житті. Головне навчитись чекати. Мати терпіння. Не кидати на пів дороги розпочате. Не пришвидчувати поточних подій. Робити з натхненням та доробляти до кінця всі розпочаті справи... Але ж це так важко. Важко довести до кінця справу, яку ще важче розпочати.

Найважче змусити себе почати. Довго налаштовуєшся Телишся, так би мовити. Розгойдуєшся, поки дозрієш розпочати. А потім то лінь, то буденність відволікає, то просто творчий чи життєвий ступор. Ну дуже важко буває змусити себе продовжити те, що з якогось приводу було припинене незавершеним…

Почавши перечитувати своє творіння на компі, в електронному варіанті, Христя розуміла швидкість та спрощення виправлення певних недоробок. Але кожного разу, відволікаючись на думки чи почуття всередині, вона розуміла важкість однотонного рутинного клацання клавіші «далі» і прокручування ролику мишки. «Нудно так працювати!», – вона зморщила ніс від скуки та монотонності, огляділася навкруги. Десь була роздрукована варіація її тексту, з примітками та зауваженнями редактора.

Взявши надрукований екземпляр, влаштувавшись зручніше у великому кріслі качалці під пледом, Христя розпочала переглядати написане раніше нею та дописане збоку чи поверх деяких речень чорним гелем. Дещо було підкреслено яскравими маркерами, начебто все просто – лишилось усвідомити колір і думку, що намагалися до неї донести…

Виправляти свій особистий текст дуже важко, це те саме, що визнати неправильність певних моментів виховання власних дітей. Адже створене на папері було частиною її внутрішнього світу. Так, воно вигадане. Так, воно написане. Але ж воно все одно частина чогось особистого. Можливо обмірковані та дофантазовані моменти з особистого життя саме її чи якихось знайомих. Але ж це бралось із середини, пропускалося через єство. Як же ж отак взяти й викинути щось звідти. Ну добре добавити, але от викинути…

Напружившись, Христя відклала роздруківку на стіл, поклала ручку і нишком на них глянула… Наче підглядаючи за ними. Можливо вона просто не готова ще до прийняття та усвідомлення наявності помилок і невідповідностей. Занадто болісно сприймалося ще виправлення помилок і зауважень щодо тексту, наче необхідність самовиправлення. Треба налаштуватись. Прийняти необхідність редагування та усвідомити, що це просто виправлення тексту, а не її особистості.

За вікном прослуховувався стрекіт цвіркуна. Заспокоюючий такий звук, наче медитативний. Він давно вже поселився біля кухонного вікна у заростях малини та щоранку сповіщав про світанок усіх мешканців будинку.

Слідом за цвіркуном озивалась морська свинка. Він полюбляв світанок найбільше за всіх, адже саме в цей час, після декількох голосних утькань, Христя годувала його – давала свіжі овочі, особливими ласощами для нього були огірки. Годували свинку дуже швидко, майже миттєво реагуючи на голосні звуки утькання, щоб не прокинулась донечка, яка спала в метрі від будиночку голосного пухнастого вихованця. Після отримання сніданку, він замовкав і тихенько собі хрумтів частуваннями.

Щоденні клопоти затягували. Суєта та буденність мають якусь спільність з сипучими пісками – станеш на нього й все, тебе починає затягувати. А найнестерпніше – тримає так міцно, що починає здаватися нормою така буденність… Лиш проходячи повз стіл із роздрукованим текстом і ручкою, надітою своїм хвостиком на першу сторінку, щось ворушилось всередині починаючого автора. Можливо страх змін, можливо лінь перед об’ємною роботою, а може й та згасаюча давня мрія. Адже якщо про мрію забувають чи відмахуються від неї, вона потрошки згасає й потім зникає кудись, зовсім глибоко в середину. Туди, де перші дитячі бажання. Де перша садочкова симпатія. Кудись туди глибоко, навіть глибше за просто спогади дитинства.

Мрія, на відміну від образи, яка постійно нагадує про себе та росте, тихенька й вихована. Забули про неї, – тихесенько собі відповзає в засіки й чекає можливого свого часу, смиренно. Відмахнулись від мрії, – теж нічого, буває. Вона покірно стихає, завмирає на певний час. Очікуючи, можливо колись про неї згадають. Ось тоді вона й зросте. Ось тоді вона розкриє крила й понесе вслід за собою все життя, обдаровуючи натхненням і стимулами для завершення та наближення здійснення її.

А поки що, заховавшись у куточку буденних подій, наче впала в сплячку…

Христя розуміла, що час спливає. Вже давно необхідно братися за рутинну роботу, роботу над помилками, враховуючи всі виправлення та зауваження видавництва. Але постійні зобов'язання та справи забирали стільки часу й сил, що роздруківка обдаровувалась лише поглядом і зітханням. В кожного бувають свої програми-заперечення, коли знаходиться купа причин цього не робити, або якійсь більш нагальні потреби, що вимагають уваги вже та зараз. А такі справи, як мрія та бажання – почекають, нічого страшного з ними не станеться…

Аж поки, одного вихідного ранку, коли Христя раптово прокинулась від голосного обговорення дітей. Хіхікаючи  щодо розмальованих яскравими маркерами паперів, вони цікавились один в одного: чи не буде сваритися мама…

От тут було швидке прокидання. Навіть блискавичне! Швидкість натягнення халату та перескакування через три кімнати було миттєвим. Христя навіть не здогадувалась, що на таке здатна. Вона бачила подібне тільки в мультфільмах або в кіно про супергероїв. А тут сама, наче нінзі, швидко та безшумно пролетіла майже весь будинок за секунди.