Зустріч

Прокинувшись зранку, особливо на світанку, коли природа лиш починає прокидатися, а небо заливається червоним чи жовтим промінням, пташки розпочинають свою підбадьорюючу пісню, – найважче вмовити себе встати. Починаються внутрішні, дуже довгі та нудні, торги з самим собою. Роздуми на тему: «Чи потрібно мені це», «Може не сьогодні»…

Але це був особливий ранок. Важливий ранок! Ранок зустрічі з людиною, потрібною людиною, яка допоможе здійснити давню мрію.

Зібравши думки, що розбіглися в різні боки, до купки. Залишивши дітей по бабусям, Христя пішла на зустріч із долею. "Зі спросу грошей ж не беруть." От і тут, навіть якщо зустріч завершиться не зовсім вдало – нічого не станеться. Вона дасть якийсь товчок, чи до вдосконалення розпочатого, чи до перероблення. Але за це ніхто не покарає! Це лише зустріч, хоча це й лише зустріч із мрією всього життя…

В голові було пусто, ніяких думок чи припущень. Тільки десь там у середині, дуже далеко, вгадувалось тихеньке намугикування. Наче в старому чорно-білому фільмі жахів.

По тілу пробігало відчуття постійного контрастного душу. То крига заморожувала шкіру й викликала на ній "бігаючих мурашок", то окріп обпікав і ставало гаряче аж всередині. Ноги ставали наче ватними. Руки тремтіли, не сильно, але дуже неприємно. Голова все важчала та важчала, в очах темніло та паморочилося.

І тільки тоненький голосочок, десь там всередені, десь дуже вглибині, за всіма думками у голові: ла ла, лалала, ла ла, лалала ла…

– Привіт, Христя! Радий знайомству! – повернувши голову на голос, вона побачила парубка з короткою але стильною зачіскою, без гламуру чи пафосу. Дивно, вона не так уявляла собі представників видавництв. Чи то забагато богемного спілкування в неї було тоді в юності, що залишило слід у її пам’яті та склало збірний образ на кшталт високого хлопця з довгим і курчавим волоссям, із шарфом чи арафаткою на шиї та з кіпою паперів або папок під пахвою.

Чи забагато кіношних образів, які склали собою типаж щось типу низенького чоловіка середнього віку з лисинкою та дуже високим заростом волосся, можливо навіть в окулярах, і з ноутом у великому чорному дипломаті… оце фантазія…

– Привіт… – тихо видавила з себе Христя. Голос наче сховався кудись туди, звідки ще недавно доносилось мугикання. До речі, де воно? Й воно кудись зникло, наглим образом залишивши її на самоті з усіма страхами, накручуваннями та реальністю. Бррр, яка гримуча суміш…

На круглому столі, де стояла маленька ваза кольору чорного шоколаду з гілочкою якоїсь колючки, гарно розташувались філіжанка кави та кіпа паперу з чимось надрукованим… а поверх того паперового фундаменту лежав планшет – ось тобі й розвал усіх фантазій щодо образу редактора, чи хто там ходить на такі зустрічі з авторами первачками…подумки посміхнулась, ха ха.

– Сідай. – Донеслось зі сторони цього натюрморту. Й Христя побачила руку, що вказувала на порожній стілець навпроти такої собі піраміди долі.

Розмовляли вони не довго, час від часу просочувався настирливий мугикаючий наспів, що розряджав обстановку напруги, яка незримим потоком струму вітала навколо. Виправити… дописати… вставити діалоги… Ла лала, лалала ла… тираж не великий… зустрічі з читачами… ла ла ла… тільки б не втратити свідомість!

Посміхаючись, легенько, але щиро, без натягнутості, – вони пожали руки. Начебто все добре, домовились. Але про що домовились? наче загубилась у розмові... Аааа… Голосок всередині, що мугикав, наче кричав, панікував... Христя нічого з розмови не пам’ятала. Нічогісінько…

Дорога до дому зараз здавалася завдовшки з магістраль, наче жувальна гумка тягнулась, повільно розтягуючись після кожного кроку. Що ж там було? Про що ж вони розмовляли? Нічогісінько не приходило на думку, пам'ять наче стерлась... Ага! Точно! Згадала! Терміни! Є певні терміни, в які треба вкластися. Переправити першочерговий варіант. Додати діалоги… як діалоги? Хіба не достатньо тих, що там є? дивно, завжди здавалось, що діалоги та детальний опис унудьговують книгу… Хіба ні? Хоча їм же видніше. Можливо комусь це все допомагає детальніше уявити собі все, що відбувається у книзі. Можливо хтось уявляє себе частиною книги, частиною того, що відбувається в тому чи іншому моменті, в сюжеті. Ну гаразд, якщо це єдине, що відділяє від вже побаченої на горизонті мрії, якщо це єдине, що заважає їй збутися. Ха ха. Це не перешкода! Декілька ночей, можливо ранків і вечорів, і тадам! Все буде готово – треба лишень не втратити ту канву, по якій все гарно вишивається та перетворюється на повноцінний сюжет!

Необхідно сісти, перечитати вже написане. Прислухатися до метеликів і тарганів, що повернули на свої місця й зайняли бойові позиції. Не відволікатися на мугикання та страх, що шепоче, чи, навіть, шипить про невдачу десь там із середини грудної клітини. Десь з-під третьої пари ребер біля хребта, через діафрагму… «ого, що він там загубив?», – подумала Христя. «Завжди думала, він ніби як сидить на плечі та нашіптує у вухо», – посміхнулася собі й зрозуміла, що вже підійшла до будинку. Будинку, в якому зараз скачуть і розносять спокій її чудові творчі особистості. От в них от точно постійно на плечах сидять всілякі спірні нашіптувачі, постійно сперечаються перед зробленою пакістю чи творінням. Настільки сильно в дітей не схожі один на одного дії та вчинки – повністю біполярні, як у кожної необмеженої особистості.