50

- Перемога під Саратогою?

- 1777 рік, - відповідаю, дістаючи з холодильника молоко. - Біль про права було прийнято?

- У 1789 році, як і обраний президентом Вашингтон, - тараторить Скайлер, стукаючи ручкою по барній стійці, - тааак, в основі демократичної правової моделі лежали ідеї.

- Мммм, почекай, вони у мене всі сплуталися, - так і завмираю з пакетом молока, поки намагаюся відшукати потрібні історичні особистості.

- Ти можеш, Олівія. Три літери…

Ми зі Скайлером, щоб запам'ятати всіх правильно, вигадали такий план – якщо у події брала участь одна людина, запам'ятовували першу літеру його прізвища, якщо дві, то дві, і таке далі. Щоправда, іноді кількість людей збігалася, і тепер треба знайти потрібні три літери.

- ЛМР? - Уточнюю, відкривши одне око, і отримую у відповідь ствердний кивок. Видихаю, - Локк, Монтеск'є, Руссо.

- Чудово, - Скайлер зіскакує зі стільця і ​​підходить до мене. Відбирає пакет молока, щоб поставити його на стільницю, і ставить руки по обидва боки від мене. Я в пастці. У найсолодшій пастці, з якої не хочу вибиратися. – Думаю, ми складемо.

- Я теж так думаю. Але ще раз повторити треба.

- Ти мене заганяєш, я скоро плутатися почну, - від усмішки на майже завжди серйозному обличчі у мене серце щемить.

Обплітаю його шию руками і цілую.

– Не почнеш. Ти розумненький!

І це правда. Я дивуюсь, як він не плутається в датах. Для мене історія – найненависніший предмет. Я вічно плутаю прізвища, дати, події. Вони, як той клубок з нитками, закручуються в одну велику кулю, яку, щоб розплутати, потрібно постаратися.

- І ти теж, Олівія!

Скайлер обіймає мене за талію. Як же я люблю хвилини, коли батьків немає вдома і нам не потрібно вдавати, що ми просто отираємося поруч. Ейдан у себе в кімнаті грає у щось, тому можна спокійно і без побоювань обійматися та цілуватися стільки, скільки душа забажає. А вона завжди бажає максимально.

Ось тільки зараз ми схибили ... Напевно, мізки затуманилися історією, ну або тим, як я вже сиділа на краю столу, а Скайлер стояв прямо навпроти, міцно приліплений до мене ... Загалом, ми настільки розчинилися в цих хвилинах, що не почули, як зовні загальмувала машина, а через кілька секунд вхідні двері відчинилися і по хаті рознеслося:

- Народ, піднімайте свої дупи, я вам ялинку прив...

Потік слів припиняється саме в той момент, коли ми зі Скайлер відриваємося один від одного.

Зак.

Різко прикриваю рота руками, вже представляючи масштаби майбутньої катастрофи. Брат завмер у дверях, дивиться прямо на нас. Позаду нього стискає губи і Тара, яка намагається не посміхатися.

А мені не до сміху. У мене серце стукає так сильно, що здається, я скоро дізнаюся, що таке інфаркт. Скайлер не відсовується від мене. Так і стоїть, зустрічаючи пронизливий погляд брата.

Боже, що буде... Він накинеться на Скайлера, розповість батькам, і тоді... Від страху нема чим дихати.

- Зак, - видихаю, готова зістрибнути зі столу і благати його мовчати, але він скидає руку, змушуючи мене замовкнути.

Точно буде бійка.

- Ви б хоч двері зачиняли, на моєму місці могли б бути предки, - видає серйозним тоном і цокає, злегка гидливо скривившись, - і більше не робіть цього на моїх очах. Я себе до цього не готував.

Вражено застигаю, перетравлюючи почуте. Це що таке? Хто ця людина?

Спопеляю брата очманілим поглядом, а потім переводжу його на Тару. Вона підбадьорливо підморгує, і я раптом розумію. Це вона... вона розповіла йому.

- Великодушно, - хмикає Скайлер, розслабляючись.

Здається, він теж встиг напружитися. Навіть незважаючи на те, що останнім часом Зак не робив жодного випаду на адресу Скайлера, ми все одно не знали чого від нього чекати.

Боже, ще ніколи я не відчувала такого полегшення.

Зістрибую зі столу і швидким кроком долаю до нього відстань. Висну у нього на шиї.

- Зак, ти знаєш, як я тебе люблю?

- Звичайно! А я тебе. Але це не означає, що я за вами не спостерігаю!

Його голос строгий, але в ньому немає звичного льоду.

- Спостерігай, скільки хочеш, - усміхаюся я, відсторонюючись.

- Ага, якщо витримаєш навантаження, - доноситься саркастично ззаду, і я відразу червонію.

- Це на що зараз був натяк? – відразу «обростає колючками» Зак.

- На твою витримку, - знизує плечима Скайлер, - з ялинкою допомогти?

- Звісно. Сам я її не допру!

Так і перемовляючись, ці двоє виходять з дому, а я тепер накидаюся на Тару.

- Дякую- дякую- дякую! - Цілую її в щоки. – Як він відреагував?

Подруга закочує очі, обіймаючи мене у відповідь.

- Хотів убивати. Спершу Скайлера, потім тебе. Потім вас разом. Загалом, як завжди.

Сміюся, обернувшись і дивлячись на вулицю. Хлопці знімають із машини величезну ялинку. Земля вкрита тонким покривалом снігу, а небо ясно-блакитне. Як очі Скайлер. Жодної хмаринки.

Я навіть не помітила, як настала зима. Час летить уперед зі страшною швидкістю. Здається, ми тільки почали зустрічатись, а вже скоро Різдво. Сімейне свято… У Скайлера вперше буде свято зі справжньою родиною.

Хочеться, щоб усе пройшло ідеально. Зробити для нього ці дні особливими, як він робить особливим кожен день у моєму житті.

- Ейдан, - кричить Зак прямо з порога, коли вони вносять ялинку.

Судячи з тупоту ніг, Ейдан уже мчить сюди.

- Заааку, - влітає в старшого брата і ледве з ніг його не зносить, - ялинка! Ми наряджатимемо ялинку?

- Звісно! Ти ж любиш?

- Тааак, - весело плескає в долоні, оббігаючи хлопців. - Велика така! До стелі?

- Звичайно, іншу б не привіз.

- Чудово! Люблю до стелі.

Хлопці відсувають диван, звільняючи наше звичне місце для ялинки. Зазвичай це кут між телевізором та виходом на терасу. Ейдан любить прикрашати ялинку. Ми робимо це завжди на початку грудня, коли інші ще навіть не думають про різдвяні прикраси.