Глава 42

Скайлер

- Спати будете тут, - Тара киває на ліжко у кімнаті її матері. - Ти, Заку, на дивані. Я в себе. Пропоную поїсти.

- Тобто я на дивані? – стискає кулаки цей неврівноважений.

Качаю головою, вирушаючи до спальні. Їсти мені точно не хочеться.

Можна було б вирушити додому, але після візиту до матері Тари негласно було вирішено, що ми всі ночуємо в неї.

Чергу довелося висидіти нереальну, тож доки ми доїхали вже стемніло.

Завалююся на ліжко і підкладаю під голову руки.

Слідом заходить Олівія. Зніяковіло проходить повз і обережно опускається на свою половину.

Я весь на оголений нерв перетворююсь. Ще з того моменту, як вона з нами поїхала, ледве в руках себе тримаю. Пекельний мотор накручує, особливо після того, як вона сидячи на мені в губи мене поцілувала і кров з обличчя витирала. Наче пальцями торкалася, а в мене від кожного дотику струм по венах йшов.

Сестра, щоб її. Найпевніше, самій смішно вже від цього слова.

- Тобі легше? – долинає зліва співчутливо. - Може, ти їсти хочеш? Можемо піцу замовити.

Я хочу... Але не їсти.

- Олівія, чому ти тут? - Запитую єдине, що зараз хвилює.

Намагаюсь звучати не різко, але, здається, погано виходить.

- В якому сенсі?

– Кажу, чому ти тут? Рою теж дісталося. Було б логічно, якби ти залишилась із ним.

Судомний вдих змушує повернути на неї голову.

Лежить на боці і дивиться на мене. Напружена, розгублена. Моргає кілька разів і втикається поглядом у простирадло.

– Йому не треба було накладати шви.

Внутрішньо хмикаю. Виправдання слабеньке.

- Так? Тобто лише у цьому справа?

- Скайлер, - видихає різко і перевертається на спину, - що ти хочеш почути?

- Правду.

Давай, скажи мені те, що відчуваєш! Відкрийся, чорт забирай!

Стискаю щелепи, ігноруючи біль, що починає розтікатися по обличчю. Дія знеболюючого закінчується. От би воно ще не тільки на брову діяло. Мені б так, щоб не відчувати взагалі нічого, та мабуть навіть транквілізатор не допоміг би.

Олівія ковтає.

- Ти мій…

- Брат? – психую я.

- Так, - добиває вона, і мене зриває.

Стоп кран із коренем вириває.

В секунду опиняюся на ній і, пославши до біса свої ж виставлені правила, впиваюся в покусані від хвилювання губи.

Олівія охає, розширюючи і без того величезні очі, і крізь поцілунок я бачу, як вона тоне в моїх очах. А я в її. Чорних, безпроглядних, гарних таких, що мене ламає. Пухнасті вії надають глибину, в яку мене вкотре затягує.

Цілую довго, доки вона не починає відповідати. Поки за якусь мить не тягнеться у відповідь і кладе руки мені на лопатки, щоб убити мене цим дотиком. Вдавлює долоні в шкіру, ловить моє дихання, ділить зі мною.

Чорт ... як довго я хотів цього, щоб ось так ось, сама.

Різко відриваюся, змушуючи її часто моргати.

- Брат? Це братський поцілунок? - Знаю, що вимовляються не слова, а якесь дике гарчання, але контролювати себе зараз ніяк не виходить.

Я й так надто довго ходив канатом без страховки. Зірвався і вже нічого не врятує.

Припухлі губи стискаються.

В очах істерика, паніка та… бажання бути зі мною. Ось його я й хотів побачити! Божевільне, таке ж, як моє власне! Ненаситне, жадібне. На мою адресу. Мою, а не хлопця її, якому за півдня вона навіть не написала повідомлення.

- У мене хлопець є, - випалює замість того, що хочу почути.

- Ти про нього згадала, коли обіймала мене щойно чи після? Чи може у машині?

Карі очі спалахують. Глибина виштовхує мене на землю.

- Дай встати! - Вимагає Олівія, але я не виконую.

– Ні. Відповідай.

- Я не знаю, що відповісти, ясно? - вигукує, починаючи бити мене кулаками.

Відкочуюсь убік, ледве не димлячись. Хочеться вдрукувати кулак у тверду поверхню, щоб виплеснути те, що жере зсередини.

Олівія схоплюється і відходить до вікна.

- Я не розумію, що відбувається, - змахує руками і встромляється в мене очима. - Все було так зрозуміло, доки не з'явився ти. Було чорне та біле. Був Рой, була я. А тепер усе сплуталося. У клубок замоталося і не розмотати. У мене є хлопець, а я думаю лише про тебе. Шукаю тебе очима, мене вимотують припущення де ти, з ким. – Дихання перехоплює, і серце спотикається об літери, складені у слова, – Це так неправильно!

Відштовхуюсь від ліжка і за два кроки долаю до неї відстань. Обхоплюю обличчя, що розчервонілося, долонями. Вона горить уся.

– Неправильно? – видихаю, стискаючи м'які щоки.

Олівія схлипує, а сама мене кремує поглядом. Кладе долоні поверх моїх і тиснеться до них, як востаннє.

Випалює на обличчі опіки гірше за ту рану, що зашита трьома швами.

– Ні. Я не можу так. У мене є Рой... Тато з мамою... вони не зрозуміють. - тараторить так швидко, що я ледве вловлюю. – Ти їх не знаєш! Вони не приймуть цього ніколи! Ми ж сім'я! Як я можу так вчинити?

Фінальною фразою розбиває мене об стіну. Розмазує у пляму. Якби переїхала машиною, не було б так бридко.

Усуваюсь, похитнувшись.

- Краще б у мене її взагалі не було, сім'ї цієї, ніж ось так, - кидаю перед тим, як вийти з кімнати та унести ноги з квартири.

Вийшовши на майданчик, таки засаджую кулак у стіну. Мене трясе з такою силою, що ось-ось випатрає.

Знав же, що нічого не вийде. Що не стане вона йти проти системи і тим більше відстоювати нас перед батьками. Але що таке знання, якщо тягнуло мама не журись?! Якщо щохвилини як магнітом!

Зажмурююсь, перескакуючи сходи.

Ребра ниють, кулаки болять. Обличчя взагалі перестаю відчувати, але перебувати з нею в одній квартирі не зможу.

Розумом розумію, що Олівія не я. Це я звик підкорятися самому собі і ще за матір відповідати, бо коли вона п’яна була, комусь доводилося бути тверезим. Але чорт, ця надія на те, що таки «А може бути?», саме вона й штовхнула до неї ближче.