8

Увечері мама з татом поїхали на вечерю з діловими партнерами батька, залишивши на мене Ейдана. Я звикла з ним сидіти, та й дитина він не проблемна, тому я із задоволенням спостерігала за тим, як він розгойдується на гойдалці у дворі. Сама в цей час робила домашнє завдання у вітальні та потягувала колу з льодом. Основні предмети вже були зроблені, залишилися ті, які я завжди залишала на потім.

Не всі предмети мені подобаються однаково, але думаю це нормально. Так у всіх. Деякі я просто терпіти не можу, тому що вважаю їх абсолютно не потрібними мені, як майбутньому стоматологу, але все одно зубрю їх, тому що цього хочуть батьки. Взагалі, я вчуся добре. Знання без особливих зусиль відкладаються на поличках мозку і напевно, саме тому я не скаржуся на кількість предметів, яка майже вдвічі перевищує години уроків інших моїх однокласників.

Відклавши книгу з латинської мови, я протираю втомлені очі, коли чую, як відкриваються вхідні двері. До будинку входить Скайлер, тримаючи кілька паперових пакетів. На них немає жодних відмінних назв, тому зрозуміти, де він купував речі неможливо.

Кинувши на мене швидкий погляд, хлопець робить кілька кроків до сходів, а потім ніби передумавши, зупиняється і розвертається, щоб попрямувати в мій бік.

Я все ще дико зла на нього за сьогоднішнє, тому знову беруся за книгу, вдаючи, що зайнята, але на ділі бічним зором спостерігаю, як він підходить до дивана, на якому я сиджу. Зупиняється, ставить пакети на підлогу, риється в рюкзаку, а за кілька секунд переді мною на столі опиняються сто євро.

Я ледве не пирхаю від злості. Хочеш допомогти людині, а вона потім поводиться з тобою, як із шматком бруду на черевику.

Скайлер без слів розвертається, щоби піти, і тут я не витримую.

- Я ж сказала, що то був подарунок.

Хлопець зупиняється. Повертається до мене. Як завжди, байдужий і нечитаний.

- Ти мені ніхто, щоби робити такі подарунки.

– Я твоя сестра.

Широка брова саркастично повзе нагору.

- Сама віриш у це?

- Ти мій зведений брат. Я твоя сестра. Не знаю, як було у вас в інтернаті, але в сім'ях брати і сестри дарують один одному подарунки просто так.

Може не варто було згадувати інтернат, але мені хотілося посилити порівняння. Він більше не там, щоб розмовляти зі мною, як із однією з його колишніх знайомих, і вказувати як бути.

- Я знаю тебе три дні, - вимовляє він, натякаючи на те, що це замало для того, щоб звати мене своєю сім'єю.

- Вважай, це внесок у майбутнє, - підводжусь з дивана і взявши купюри, простягаю йому, - І більше не розмовляй так зі мною, як сьогодні. Це було неприємно. Я нічого тобі не зробила, щоб ти так поводився по відношенню до мене.

Погляд Скайлера невловимо змінюється. Він трохи відкидає голову назад і повернувши пакети на підлогу, випростується. Засовує руки до кишень нової спортивної куртки. Так само він стояв тоді на вулиці. Я дуже добре запам'ятала цю позу, бо думала, що це буде останнє, що я побачу у житті. Сіро-блакитні очі примружуються і обводять моє обличчя, ніби він про щось думає.

- Значить, себе ти захищаєш? - Задумливо вимовляє через кілька довгих моментів. - Чи це тільки зі мною ти можеш так розмовляти?

Стояти із протягнутими купюрами стає некомфортно. Я складаю їх у кілька разів і опускаю в один із паперових пакетів.

- Про що ти?

- Намагаюся дещо зрозуміти, - знову розмита відповідь.

- Що саме?

Але як завжди відповідати він не поспішає. Шукає щось у моїх очах, змушуючи від дискомфорту відводити їх. Навіщо він так дивиться? Наче шукає там якісь відповіді на свої незрозумілі запитання. Відчуваю, як щоки починають пекти від такої пильної уваги.

А потім раптом різко змінюється. Кинувши "Твою ж" Скайлер зривається з місця і вилітає на терасу. Шоковано обертаюсь і серце важким каменем падає у шлунок. Гойдалка, на якій гойдається Ейдан з одного боку скривилася і з кожною мілісекундою, поки він з силою розгойдується вище і вище, нахиляється все сильніше.

- Ейдан, - вигукую я, зриваючись слідом за Скайлером.

Серце б'ється як божевільне. В якусь секунду лунає моторошний дзвін ланцюгів і Ейдан разом із гойдалкою падає на землю. Я різко гальмую і закриваю рота руками, якраз у той момент, коли Скайлер буквально в стрибку підставляє руки під брата, ловлячи його голову, коли та майже торкається землі. Мене знову ривком штовхає вперед.

Поки підбігаю мене морозить і кидає у жар одночасно.

Він встиг? Встиг?

Падаю на коліна в момент, коли Скайлер допомагає братові підвестися.

- Нормально? - Запитує надто бадьоро, але я ж розумію, що ця бадьорість тільки ширма.

- Так. Я що – упав? - Незрозуміло оглядається Ейдан і його брови хмуряться, наткнувшись на сидіння від гойдалки, що валяється поряд.

Я знову прикриваю рота, беззвучно видихаючи. Боже, дякую!

- Не найкращий спосіб для польотів ти вибрав, - хмикає Скайлер, оглядаючи брата з усіх боків, - цілий?

- Цілий, - все ще не розуміючи як це сталося, оглядається брат, - Ого! Я міг вдаритися.

- Звісно, ​​міг! - Вигукую я, хапаючи його і притискаючи до себе, - Навіщо так сильно розхитався? З глузду з'їхав зовсім! Що б я зараз робила?

- Не кричи на нього, - каже Скайлер, встаючи з трави, - він не винний.

Знаю, що не винний, але це сильніше за мене. Не знаю як упоратися з хвилюванням. Якби не Скайлер, він би голову собі міг розбити чи шию зламати, чи… Прикриваю очі, глибоко вдихаючи та видихаючи. Міцно тисну його до себе і відриваю, щоб оглянути голову.

- Точно не вдарився?

- Точно, - але на противагу словам в очах брата збираються сльози.

Мене паралізує.

- Де боляче? Що болить, Ейдан? - Пульс зривається, поки я вже в голові набираю 911, готуючись пояснювати ситуацію.

- Ніде. Гойдалку шкода.

– Що?

- Гойдалку шкода, - і тепер вже натурально починає плакати, я ж трохи не божеволію. Осідаю на траву поряд зі Скайлером. - Її же не полагодять. Тато викине, як завжди, і встановить нову.