Оповідання

Андрій зупинився, щоб відновити дихання. Він уже майже 2 тижні не бігав. А сьогодні погода була не з найкращих: повівав доволі сильний вітер та сніг летів у лице. Звісно, адже була середина січня. Стадіон був порожній. Жодної людини. Окрім нього.

Хлопець їздив до бабусі в село на новорічні свята, а там у нього ніколи не виходило займатися спортом. Велика родина збиралася у одній хаті, були маленькі діти – тому часу на пробіжку у парубка не було.

Проте, коли Андрій уже їхав додому, він дав собі слово, що почне знову бігати. А дане слово хлопець завжди тримав. І що з того, що надворі зима? Багатьом здавалося дивним бігати по снігу. Але головний герой тільки сміявся з їхніх зауважень. Адже розумів, що займатися спортом можна завжди і всюди, головне – бажання. А якщо його немає, то навіть, коли у тебе будуть ідеальні умови для спорту, ти все одно знайдеш якусь відмовку, щоб ним не займатися.

Парубок з дитинства любив бігати. Скільки себе пам’ятав, він завжди був найшвидшим у школі, в ліцеї, зрештою, і в університеті також.

Хлопець підійшов до турніків, щоб позайматися. Раптом його погляд зупинився на Замковій горі. І він подумав, як давно там не був. Часто трапляється так, що люди їздять у подорожі та за 1 день встигають обійти більшу частину історичних пам’яток і цікавих місцин. Натомість у тому місті, в якому проживають усе життя, інколи не знають практично нічого.

Звісно, Андрій бував на горі Боні, а так звали вершину, про яку ходило безліч легенд. Але останнього разу був ще перед тим, як поступив до університету, а після того пройшло уже більше 2 років.

Отож, парубок підтягнувся 15 разів, посварив сам себе, що втрачає форму, тоді знову поглянув на гору – чомусь вона його притягувала до себе, манила чимось, обіцяла якийсь дарунок. Він вирішив: зараз прийде додому, поснідає, зробить усі справи, котрі запланував, а після обіду попрямує на саму вершину. І здійматися, звісно, він буде не окружною дорогою, як це роблять туристи, а прямовисним схилом, яким підіймаються тільки жителі Кременця, містечка, у якому і проживав головний герой.

*

Андрій прибрав у квартирі, почитав книгу. Тоді виявилося, що сьогодні ще повинен йти футбольний матч: грало його улюблене Динамо. Це була товариська гра, та хлопчина не пропускав жодної гри динамівців. Отож, коли парубок вийшов із дому, то уже починало темніти. Він розумів, що на гору буде здійматися уже точно у темряві, але нічого вдіяти не міг. Якщо вирішив, то потрібно діяти.

Близько 18 вечора він підійшов до підніжжя гори. У вікнах домівок світилося: люди якраз повернулися додому, хтось вечеряв, хтось просто відпочивав від турбот. Парубок включив ліхтарика на смартфоні та впевнено попрямував дорогою, з якої потім уже зійшов на стежину, що прямовисно здіймалася аж до самої вершини.

Цього року було дуже мало снігу. Він ледве прикривав землю. Раптом хлопець зупинився та озирнувся. Йому здалося? Чи не здалося? Андрій махнув головою та попрямував далі. Хоч дитиною парубок часто підіймався цією стежиною і заблукати тут було, в принципі, неможливо, але зараз йому здавалося, що він іде десь не туди. Адже уже пройшло більше 20 хвилин. Хіба не повинен він, враховуючи швидкий темп, уже бачити вершину?

Герой зупинився та розгублено роззирнувся навкруги. Посвітив ліхтариком у різні сторони. Навкруги були тільки однакові дерева, замерзлі кущі.

Раптом він помітив удалині якесь світло: воно миготіло – то з’являлося, то зникало. Туди не було стежки, тому Андрій спершу трішки подумав, а тоді поволі рушив у цьому напрямку. Чим ближче підходив хлопець, тим частіше світло то зникало, то з’являлося. Воно ставало все яскравішим.

Парубок уже давно заплутався: він не знав, де знаходиться. Головне,  розумів, що десь на Боні, і якщо що, може завжди просто почати спускатися, і точно якось він вийде на центральну вулицю.

Раптово світло зникло. Здавалося, що залишилося якихось пару метрів, тому хлопець чимдуж помчав до того місця. А тоді раптово зупинився, наче вкопаний. Підняв руку із смартфоном, адже ліхтарика так і не вимикав: це була печера. Але звідки вона тут? Хоча Андрій ніколи і не обходив кожен сантиметр гори, але знав, що ніякої печери саме тут не повинно бути. Та й вона виявилась доволі великою: доросла людина з легкістю могла зайти всередину.

Відразу згадалися оповідки бабусі про старі скарби, заховані ще козаками у тунелях під Замковою горою. Не довго думаючи, парубок розблокував смартфон та написав найкращому другові Степану повідомлення: «Я на Боні, йду в якусь печеру, якщо не відповім за 1 годину, то дзвони у поліцію, викликай медиків. Я не жартую». Андрій подумав, та вкінці таки добавив смайлик.

Тоді вдихнув повітря на повні груди та зайшов у печеру. Нічого не трапилося. Тут було доволі вогко, але навіть тепліше, ніж знадвору. Проте, звідки взялося світло? Адже воно світило з цієї печери – у цьому хлопчина був упевнений на усі 100%.

Пройшовши метрів з десять, Андрій зупинився – невже це і все? Кінець тунелю, а Стьопа завтра з нього буде насміхатися. Проте щось у тому тупику було дивне. Хлопець однією рукою провів по стіні і зойкнув від несподіванки. Під тонким шаром пилу був метал.

Хлопець обома руками почав стирати пилюку, рукавиці уже були неймовірно  брудні. Тоді відступив на пару кроків і зрозумів, що це якісь двері, або портал. Щось схоже бачив у фантастичних фільмах про космічні кораблі, або ж у підводних човнах. Але як їй відчинити? Ні кнопок, ні важелів не було. Тільки посередині металевих дверей (а те, що це двері, Андрій уже не сумнівався) була впадина круглої форми.