25.2

— Виходить! — на руці Ярика затанцював вогник.

— Чудово, давайте відкривати, — сказала Аліна.

Зак мовчки подав Діані скриньку, а вона вставила кулон. Деякий час нічого не відбувалося і вона вже злякалася, що в черговий раз щось не так, та потім кришка задрижала. Коли кришка заспокоїлася, на бічних гранях скриньки з'явився розріз, петлі та замочок. Із завмиранням серця дівчина потягла замочок, на кілька секунд завмерла, збираючися з духом, і різким рухом відкинула кришку... 

Всередині скриньки лежав товстий потертий зошит у шкіряній обкладинці. Діана взяла його до рук, покрутила, відкрила та перегорнула кілька сторінок. Зошит був списаний дідусевим бісерним почерком, подекуди були картинки, схеми, графіки. Діана глянула поверхово та передала зошит Аліні.

— Тут є магія?

— Я не відчуваю, — подруга знизала плечима. — Але, як показала практика, це ні про що не говорить.

Друзі гортали зошит набагато повільніше, раз у раз зупиняючись і вдивляючись у картинки або читаючи пояснення.

— Збірник заклинань, — очі Зака ​​горіли ентузіазмом, — та ще і яких!

— І кілька артефактів теж описані, — радісно додав Ярик, — шкода, що він дописати не встиг.

— Ти про що? — не зрозуміла Діана.

— Так останні сторінки порожні, — він простяг їй зошит. — А там якраз найцікавіше почалося! Ну як завжди!

Скільки дівчинка не гортала зошит, порожніх сторінок вона не знайшла, про що й повідомила друзям. Аліна примружилася і зацікавлено схилила голову набік. Ярик же тицьнув пальцем у середині однієї зі сторінок.

— Далі порожньо.

— Ні, — не погодилася Діана. — Далі якраз йде опис захисту навколо будинку.

Друзі подивилися в зошит, але нічого не помітили. Зак прогорнув пару сторінок і навмання тицьнув пальцем.

— А тут?

— Безліч дивних закарлючок... опис якогось артефакту, чи що.

Ще кілька разів вони просили дівчину розповісти про те, що вона бачила, та навіть зачитати уривки.

— Що скажеш? — обернувся Зак до Аліни.

— Що й цього разу я помилилася. На щоденник накладено сімейне заклинання.

— Так, мабуть, все найцікавіше сховав, — розчаровано протягнув Ярик, — Діано, ти ж нам прочитаєш, так?

Дівчина невиразно мотнула головою. Насправді вона збрехала про захист будинку. Може, десь далі воно й було, але на тих сторінках знаходилося зовсім інше. Там був лист, послання до неї. Воно навіть написано було чорнилом іншого кольору, виділено, позначено як надзвичайно важливе. Тож коли друзі відволіклися на розмови, вона почала читати.

— Діано, — Зак легенько потрусив її за плече, — Діано, що трапилося? Що там?

— А? — дівчина підняла на нього очі, зіниці були панічно розширені.

— Ти бліда як смерть, — повідомив їй Ярик.

— Я… я… — вона обхопила голову руками, — я не можу! Вибачте.

Вона підхопилася на ноги, перевтілилася й вилетіла у вікно. Друзі здивовано переглянулися, Зак кинувся було до вікна, але Аліна зупинила його.

— Почекай.

— Що?

— Дай їй трохи часу, їй потрібно побути на самоті.

— Але ж

— Знайдеш її, але потім... їй потрібен час.

— Що трапилося?

— Я не знаю, — Аліна нахмурилася, навіть обхопила сама себе руками. — Але написане її панічно налякало. Ніколи ще подібного не відчувала. 

***

Діана летіла, летіла, летіла... Та що там, вона мчала на межі можливостей! Крила вже горіли, маленьке пташине тільце ледве витримувало навантаження. Тоді дівчина спустилася і перевтілилася. Та не встигла вона перепочити, як слова знову захлиснули її. Так, можна втекти багато чого, але не від себе, не від своїх думок. 

Думки… вони їй не потрібні. А це ж ідея! Вона підійшла до найближчого дерева і злилася з ним. Сліпота, яка вона прекрасна! Нічого не видно, нічого не чути, нічого не думається… з кожним разом минало все більше часу, але зараз вона не раділа, що стає більш майстерною. Навпаки, їй хотілося, щоб думки найскоріше заплуталися. І врешті це сталося. Думки? Які думки? Тільки почуття… гілки мірно погойдуються, на листя падає сонячне світло, все живе… о, пташка сіла. А гілки все хитаються і хитаються…

Такі довгі злиття не проходять без наслідків. Вивалившись із дерева, дівчина довго валялася на землі та наводила порядок в думках, жмуривши очі від яскравого сонця і затикаючи вуха руками. Коли ж вона більш-менш прийшла до тями, повернулися й слова, цілі рядки, речення. Найжахливіша можлива правда. Нікуди від них не подітися! Діана у відчаї обняла коліна та закрила обличчя руками.

***

Хлопець із полегшенням зітхнув, коли нарешті прийшов відгук на імпульс. Далеко її занесло, навіть він там ніколи не був! Але перевтілився і полетів, що робити.

Дівчина сиділа, обійнявши коліна руками й притулившись до дерева. Зак опустився поруч. Вона відчула це, розплющила очі, сповнені відчаю, глянула на нього, а тоді знову закрила і схлипнула.

— Діанко, — прошепотів хлопець, обіймаючи її й притягуючи до себе, — тшшш… все буде добре…

— Не буде, — ледь чутно відповіла вона, — Дар… мені немає шістнадцяти… його не можна віддати, можна тільки забрати… вбивши мене, — вона схлипнула.

— Не бійся, тебе ніхто не чіпатиме… все буде добре…

Буде? Не буде… Та поруч із хлопцем було добре, тепло, затишно… голос заколисував… вона трохи заспокоїлася та так і заснула.

***

Як Діана потрапила додому, вона не знала, але вранці мама її розбудила до школи. В школу? Та яка тут школа, коли в неї набряклі очі, температура і голова розколюється? Так, правильно, ніяка... вона заплющила очі, але рядки з щоденника знову наздогнали її. Дівчина схлипнула.

Десь за годину, коли в Діани вже не залишилося сліз і вона тупо лежала і дивилася в стелю, залетів Зак. Зітхнув і поклав їй руку на лоб. Через кілька хвилин голова прийшла в порядок, температура тіла нормалізувалася, а очі перестало пекти. Діана спробувала усміхнутися, але лише з відчаєм заплющила очі.