Глава 23. Знайомства та перегони

Ярик не помилився — Зак прилітав щодня і стирчав у Діани майже цілодобово. Ну як не враховувати час у школі, звісно. А так він повертався до неї додому навіть раніше, ніж сама дівчина, адже їхала зі школи аж автобусом з Києва, а це займало не менш як годину пʼятнадцять. Та дівчина не заперечувала, тим більше, що вони помирилися. І повертатися додому, де є він, було вкрай приємно.

До п'ятниці стало зрозуміло, що нічого у хлопця не вийде. І вкрай незадоволений, під пильним наглядом Аліни він написав Максу повідомлення. Потім заявив, що підуть тільки він та Діана і говорити далі на цю тему відмовився. Двійнята обмінялися кількома поглядами, зітхнули та погодилися.

Для заспокоєння нервів та підняття настрою Єва залишилася у Діани з ночівлею. Як завжди, метод був дуже ефективний — дівчата балакали про всяку нісенітницю, жартували, сміялися і заснули ближче до півночі з чудовим настроєм.

Та за все треба платити. Рано зранку почувся наполегливий стукіт у вікно. Єва невдоволено покрутилася у ліжку, подивилася на сплячу подругу поряд і пішла відчиняти. То був Зак.

— Діано, — хлопець потрусив її за плече, — Діано, прокидайся.

— А? — вона ледве розплющила очі.

— Вставай, говорю.

— Заку, ти що псих? Знаєш, котра зараз година?

— Пів до восьмої.

— От-от. Ти як хочеш, а я — спати.

— Діано, давай вставай. У нас зустріч за пів години.

— Що? З ким? Як? — вона ривком сіла на ліжку і протерла очі кулаками.

— З Максом, з ким ще, — невдоволено фиркнув хлопець. — А решту в нього спитаєш, чи не я час придумав.

— Летіти далеко? — миттю посерйознішала дівчина.

— Летіти — ні, а йти хвилин двадцять.

— Навіщо йти?

— А ти як із кулоном летіти зібралася?

— А… добре… а як же… мої батьки… я ж не можу так рано схопитися і піти незрозуміло куди.

— Зараз розбуджу Аліну, вона тобою побуде. Всіх справ-то годинку поспати, а потім під ілюзією піти поїсти й вийти з дому.

— Ммм ... добре. Єво, ти ж не проти?

— Звичайно, ні, — запевнила подруга.

— Добре... Допоможеш Аліні мене зіграти, гаразд? Ти добре батьків знаєш. Заку, зникни, мені потрібно зібратися.

— Давай швидше. До речі, — біля самого вікна хлопець обернувся й усміхнувся, — маєш чудовий вигляд.

Діана жбурнула в нього подушкою, але Зака ​​там вже не було. Зате пташка подивилася на подушку, що вилетіла у вікно, похитала головою, поцокала язиком і повернула її левітацією на місце. Потім підморгнула і вилетіла.

— Ну і що це було? — лукаво поцікавилася подруга.

Діана похмуро зиркнула на неї й мовчки пішла вмитися.

***

— Не подобатися мені це місце.

— Чому? — здивувалася Діана.

— Погане передчуття... Він його не просто так вибрав.

— А для чого? І де ж він? Навіщо було так рано підіймати мене, якщо сам спізнюється?

— Що ти, ми вже тут. Заку… А ти навіщо приперся?

— А ти навіщо цю притяг? — відповів хлопець любʼязністю на любʼязність.

Макс і справді прийшов з дівчиною. Вона була напрочуд гарною, навіть прекрасною — висока, струнка, довгі ноги, шикарне волосся до пояса, правильні риси обличчя, яскраві очі… Прямо модель з подіуму. Але щось у ній у Діани відразу викликало стійку ворожість. Дівчина відповідала їй тим же і дивилася з презирством та навіть огидою.

— Але ж вас теж двоє, — зауважив Макс, — а мені потрібно що б ти не шахраював.

— Шахраював? У чому? — Зак хотів було обуритися, що ніколи так не робив, але сама фраза насторожувала.

— У перегонах.

— Отже, таки не випадково місце вибрав.

— Не випадково, — погодився хлопець.

— Навіщо тобі це? Я завжди був швидше, ти ж знаєш.

— А я не з тобою буду, а з нею, — він тицьнув пальцем у Діану. — Якщо виграє, я вам допоможу. З чим би там не було.

— Ти знущаєшся? — обурився Зак. — А з першолітками позмагатися не хочеш?

— Вам потрібна допомога, чи мені?

Зак виразно рипнув зубами.

— Я згодна, — сказала Діана.

— От і чудненько! — Макс усміхнувся.

— Що за перегони? — тим часом тихо запитала вона у Зака.

— Ти навіть не знаєш, а все одно погодилася. Навіщо?

— А я маю вибір? — справедливо запитала вона.

— Тобі не виграти, це взагалі без варіантів. Та ти навіть маршруту не знаєш! Я не розумію, навіщо він це робить. Якщо не хоче, міг би просто не приходити.

— Ви ще довго? — гукнув їх Макс.

— Так, — огризнувся Зак, — ми полетимо на маршрут подивимося.

— А нам тут до вечора стояти? Нехай за мною летить, не загубиться.

Зак стиснув кулаки так, що аж кісточки побіліли.

— Гей, заспокойся, все нормально, — Діана торкнулася його руки.

— Та нічого не нормально! — прошипів хлопець, — ти навіть облік змінити не зможеш, він у тебе один.

— Облік змінити?

— Так, — Зак зітхнув, — є маршрут, якого ти не знаєш. Тобі треба першою його подолати, що ти зробити не зможеш. Він не з легких, тут оптимально три-чотири рази облік змінити, що ти не вмієш. Для кожної ділянки свій спосіб пересування буде найзручнішим. Десь маневровість потрібна, десь — швидкість більша. Це теж потрібно ще приловчитися вгадувати... коротше, це безнадійна ідея.

— Гаразд, може ти мені на словах маршрут опишеш?

Хлопець зі співчуттям на неї подивився, але почав розповідати. Перші кілька орієнтирів, типу поваленої поперек сосни від якої треба летіти на північ, вона ще запам'ятала, але потім заплуталася остаточно. 

Вже й сама оцінивши всю безнадійність витівки, Діана стала з Максом на старт. У цього противного хлопчиська була ще одна умова — Зак залишається з іншою дівчиною на галявині, за ними ніхто не летить навіть спостерігати. Зак, звісно, вчергове чортихнувся, але змушений був погодитись. Тим більше залишати кулон без нагляду вони не хотіли, а літати з ним було неможливо.

Почалося начебто непогано — ворон-Макс вирвався вперед, але ненабагато. Діана навіть знайшла повалену сосну і повернула, але тут бічний зір помітив якийсь фіолетовий відблиск, а наступної секунди дівчина (саме дівчина) каменем полетіла вниз. Хоча, як дивно, падати було не боляче. Вона ніби прокотилася повітряною гіркою і ще трохи землею. Піднялася, та ззаду хтось підскочив і затулила їй рота рукою.