Глава 19. Розплата

Так погано, як наступного ранку, Діані не було ніколи в житті. Голова розколювалася, її морозило, кожен м'яз болів. Та що там м'язи, боліла кожна клітина тіла! Цілий день вона пролежала в ліжку в напівсвідомому стані. Вкотре опритомнівши виявила, що їй вже значно краще. Голова болить, але можна жити. Можливо навіть очі розплющити вийде. Вийшло, і тут же стала зрозумілою причина покращення самопочуття — поруч на ліжку сидів Зак, а його рука лежала на її чолі.

— Привіт!

— Привіт, — прохрипіла дівчина.

— Що болить?

— Усе.

— А голова як?

— Краще.

— От і добре. Навряд чи я зможу більше зробити.

— І на тому дякую, — вона сумно усміхнулася, — зараз е… що?

— Понеділок.

— Як понеділок? — дівчина здивовано підняла брови, — вчора була субота ...

— Вчора ти весь день проспала.

— Це як?

— Не без моєї допомоги, але в тому стані тобі краще було не прокидатися.

— Так? Хм… дякую.

— Немає за що.

— А котра година? — запитала вона після невеликих роздумів.

— Близько семи.

— Вечора?

— Та не ранку ж.

— Їсти хочу.

Зак покрутив головою, але нічого їстівного у кімнаті не знайшов.

— Батьків покличеш?

— Так. Те, що у мене в кімнаті незнайомий хлопець, це нічого страшного, не звертайте уваги. А ще вони, напевно, захочуть знати, що я вчора такого робила…ой, тобто позавчора.

— На озеро ходила, Віллі викупався, тебе оббризкав, був вітер, ти застудилася.

— Та ну, десять хвилин і я вдома. Як там можна застудитись, тим більше від бризок?

— Віллі за щось зачепився і ти плавала його рятувати?

— Там чіплятися нема за що, та й так відверто брехати я не хочу. Краще перше.

— Ти влаштувала тренування в лісі, втомилася, спітніла, ледве доплелася до дому, по дорозі застудилася.

— Оце вже добре, навіть на правду схоже.

— Пояснення придумали, незнайомий хлопець відлітає, тож можеш поїсти.

— Стій, не йди!

— Ще щось?

— Ні… просто не йди.

— Якщо хочеш, — він усміхнувся, — я можу повернутися за пів години.

— Але, — у Діани забурчав зовсім не годований останнім часом шлунок і вона передумала, — добре, можна і так.

За пів години Діана встигла поїсти, поговорити з батьками, прикинутися, що їй знову погано і хочеться спати (хоча погано було насправді, а після дзвінка сигналки голова знову розболілася), трохи полежати та постраждати. Коли Зак повернувся, зітхнув і сів знову лікувати їй головний біль. За кілька хвилин життя почало налагоджуватися, а ще за десять Діана зрозуміла, що за день виспалася на тиждень уперед, почувається нормально, а ось робити абсолютно нічого. На це хлопець пирхнув і заявив, що нема чим зайнятися тільки ледарям.

Вони встигли вивчити теорію кількох заклинань, зіграти в настільні ігри та карти, побалакати, з'їсти гору яблук, притягнутих Заком і придумати абсолютно безглузде, але веселе оповідання. Потім він вирішив, що тих заклинань мало і показав ілюзію, створивши на стелі зоряне небо. Небо вийшло чудовим, тому ще близько пів години вони лежали та дивилися в стелю, вишукуючи там все нові й нові сузір'я. 

Ближче до півночі Діані знову стало погано і її почало морозити. Останнє, що вона запам'ятала — Зак лежав поруч, обійнявши однією рукою за талію, а другою вже за звичкою полегшуючи головний біль. Його рука приємно холодила, а от груди хлопця були теплі, навіть морозити перестало...

***

Коли Діана прокинулася, Зака ​​не було. Втім, ще тепле місце поряд і чудове самопочуття казали, що нещодавно він був тут. Вона подивилася на годинник. Восьма ранку. Ага, зрозуміло, до школи полетів. Але вона сьогодні не йде, можна ще трохи поспати...

Провернувшись пів години в ліжку, вона визнала, що заснути більше не зможе. Ну що ж, тоді на неї чекають справи. Що там у нас? Повторити теорію заклинань, дізнатися про домашку, зробити її… ну це якось потім… ага, можна піти книжку почитати. Але спочатку треба поснідати.

***

— Привіт!

Діана, яка саме вигадувала ще одну причину відкласти домашку на потім (хоча навіщо вигадувати, голова і так болить), аж підскочила на місці.

— Та, тобі ще звикати й звикати, — усміхнулася Аліна, яка зручно розташувалася на підвіконні.

— А ви вмієте нормально з'являтися, а не падати з хмар?

— Він показував... цікаво. А ти пробувала?

— Ага, мене випадково впустили!

— Мене вперше теж. Причому хто? Улюблений братик і компашка! Вони ладно, але від Ярика я такого не очікувала. Хто-хто, а він мав розуміти… сам такий же.

— Компашка? У вас ще є друзі маги?

— Маги є і досить багато. Тут, на Лісовій Галявині, нас всього троє. Четверо, — поправилася, подивившись на Діану. — В Броварах та у Києві більше, звісно. Знаєш де «Зелене Містечко»?

— Так, хвилин двадцять лісом пройти потрібно.

— Там теж парочка є... — браслети на руці дівчини почорніли, — Макс і дівчина... раніше він завжди з нами гуляв.

— А чому ви посварилися?

— Не ми, тільки Зак. Ми з Яриком більш-менш нейтральна сторона, але якось так вийшло, що з Максом тепер майже не спілкуємося, — Аліна ненадовго замовкла, а потім мотнула головою. — Не має значення. Знаєш, навіщо я прилетіла?

— Ні.

— Зак тебе підлікувати попросив.

— А він сам де?

— Та де ж, у школі. Ми з Яриком на клас молодші, у нас у вівторок уроків менше. А ось наступного року після школи одразу треба буде в магічку летіти, ні хвилини вільної… у мене й зараз небагато часу, що в тебе болить?

— Все, — чесно зізналася Діана.

— Гаразд, подивлюся, що можна зробити.