Глава 11. Неприємні відкриття

Підлітки сіли на килим й Зак почав одну за одною діставати речі з коробки. Виклавши все перед собою, хлопець став уважно оглядати кожен предмет. Повертів у руках годинник, подивився на фотографії, витягнув фото з рамки та перевірив, чи не написано чого позаду, ніби в дешевих детективах. Подивився на малюнки та підробки із солоного тіста. Та що ж ще міг зробити звичайний хлопчина-підліток?

Він хотів щось про це сказати, але дівчина всю увагу приділяла Віллі, демонстративно не помічаючи хлопця. Все ще гнівається на нього? Блін. Він подумки зітхнув і продовжив, взяв у руки шматок дерева. 

Діана мала рацію, з першого погляду деревина була схожою на скриньку, але ж їх так не роблять. Та й що за дивне різьблення? Хлопець потряс шматок дерева, але нічого не почув. Або всередині нічого немає, це справді цільний шматок, або лише здається так. Не зрозуміло, загалом. З усім тим, річ явно була не простою. Та й навіщо залишати у спадок незрозумілий шматок дерева? Висновок один — це не звичайне дерево.

— Це скринька.

— Але це цілісний шматок, — дівчина, нарешті, звернула на нього увагу. — Немає петель, замочку, навіть розрізу під кришкою.

— Але ж тобі теж здалося, що це скринька, — заперечив Зак. — Просто вона магічна.

— А як тоді відкрити?

— Ну... Ось цього я точно не знаю, але пару заклинань спробувати можна.

— Давай.

Хлопець став водити руками над деревинкою і щось бурмотіти незрозумілою Діані мовою. Латинь, чи що? Наче щось колись казав про неї. Якийсь час дівчина спостерігала за ним, але нічого не відбувалося. Це швидко наскучило, вона знову повернулася до свого собаки, дивлячись на Зака ​​бічним зором. Через деякий час він опустив руки й замовк, а потім від надлишку емоцій шпурнув лжескриньку убік.

— Гей, легше з моїми речами!

— Пробач… — він виглядав розгубленим. — Але ж я злевітував її на місце.

— Щось у тебе погано вийшло!

— Ні, у мене взагалі не вийшло, — він підозріло подивився на дівчину.

— Що таке? — тут же насторожилася вона.

— Де твій кулон?

— В альтанці у дворі, а що?

Замість відповіді Зак підняв руку вже у такому звичному Діані жесті, але вогнекуля на долоні не з'явилася.

— Ось що.

— Заку, — Діана вмить посерйознішала, — кулон тут ні до чого, він досить далеко. Та і я чаклувала зранку без проблем.

Подумки вона додала, що ще й учора ввечері й майже половину ночі, поки очі не злиплися самі. Все ніяк не могла намилуватися на вогник, заклинанню якого друзі встигли навчити її вчора. Цей вогник нагадував, що все це реально і що вони, здається, кажуть правду.

Хлопець визирнув у вікно і прикинув відстань до альтанки.

— Так, ти маєш рацію. До того ж я пролітав не так далеко від альтанки, у твого кулона невеликий радіус дії, — він невдоволено глянув на дівчину, — могла б і попередити. А якби я ближче підлетів?

— Вибач, — вона винно опустила очі. — Я якось не подумала про це.

Та і взагалі це все було надто незвичним, не факт, що вона б здогадалася про таку проблему. Он зранку від перетворення Зака шарахнулася, хоча їй і розповідали, що це можливо.

— Навіщо ти його туди поклала?

— Я не збираюся його позбуватися, цей кулон мені подарував дідусь! — відповіла Діана, правильно витлумачивши реальне запитання.

— Добре-добре, — Зак виставив перед собою руки, наче захищаючись. — Але якщо твій кулон тут ні до чого, то має бути щось ще. Чи не знаєш, що це може бути?

— Не уявляю. Озирнися, тут багато речей.

— Так, але не все підходить. Цю мав зачарувати твій дідусь, так що вона досить стара. До того ж ти маєш завжди носити її з собою. І це має бути міцним, щоб прослужити стільки часу.

— Таким був мій кулон. Зазвичай, вдома я його знімала, бо ж навіщо вдома прикраси. Тож тут треба щось ще. Але ж це може бути будь-що! Що ми будемо робити? Викидати усі речі по черзі у вікно? А якщо це ліжко? Чи шафа? Стіл?

Віллі заспокійливо поклав голову їй на ноги й дівчина заспокоїлася та розслабилася, гладячи його.

— Я так не думаю, набагато простіше зачарувати невелику річ.

Зак крутив головою, оглядаючи кімнату, і думав. Звичайно, краще б цим займалася сама Діана, але вона була надто зайнята Віллі. Ретривер перекинувся на спину, підставивши дівчині свої груди та живіт. Кожен її рух, кожен погляд на улюбленця були сповнені ніжності та любові. Зак навіть позаздрив їм. Або йому... Раптом він помітив блиск серед золотої шерсті собаки.

— Що це?

— Де?

— У нього на шиї.

— Нашийник, — хмикнула Діана. — Два. Жовтий то від кліщів.

— Ні, на ошийнику.

— А, ти про це? Медальйон.

— Медальйон?

— То я так називаю. Табличка з його ім'ям та моїми контактами — раптом щось трапиться. Щоб завжди могли мене знайти.

— А ти свій кулон у лісі не носиш?

— Ні, навіщо? Ще зачепиться десь випадково, загублю...

Зак на деякий час примовк, думаючи. Пазл складався в голові, але ж цього не може бути? Не може... але все ж таки:

— Діано, його медальйон підходить ідеально. На прогулянках ти не носиш кулон, то там має бути щось інше, так? А що ти точно візьмеш? Ти точно візьмеш Віллі, який буде в нашийнику. Нашийник може змінитися, а ось медальйон ти перевісиш.

— Ні, це не можливо.

— Але ти вперше почала перевтілюватись, коли його з тобою не було. Тоді біля каната. І я раптом втратив здібності й викотився на дорогу, коли він підбіг надто близько.

— Збіг обставин. Медальйон з'явився у Віллі з першим нашийником, як тільки ми стали виходити за межі двору. Це було вже після смерті дідуся. Та сам Віллі у мене зʼявився вже після.

Вона сказала те, що хлопець боявся почути. Він вже давно відчував, що щось тут не сходиться. Навіщо зачаровувати кулон і залишати у спадок чарівну скриньку? Адже вона не зможе її відкрити у кулоні... Та й взагалі, навіщо зачаровувати кулон? Чого б жоден маг своїм дітям не побажав, це втратити здібності. Життя одразу стає прісним. Всі жаліють родини, де є дітки без магії, бо це ж жесть.