Глава 9. Загублені легенди

— Діано, — все ж почала Аліна м'яко, заважаючи Заку висловити все по-своєму, — твій дідусь був магом. Більш того, він був donatus. Одним з винятків, тому працював на Раду тринадцяти — орган управління у магів, і брав участь у змаганнях. Ну, мусив брати.

— А чому не брав? — запитала дівчина, заслуживши дивні погляди хлопців і зітхання Аліни.

— Послухай і не перебивай, гаразд? Потім поставиш питання, інакше я не розповім і до завтра, — попросила вона, — були змагання... Ні, не так... 

Давним-давно, ніхто точно не знає коли, жив один маг. Йому було мало своїх здібностей, він хотів більшого. Не просто хотів, а діяв, експериментував. І згодом отримав — знайшов спосіб збільшити свою силу у мільярди разів. Ніхто точно не знає, як він це зробив. Говорять, він зібрав силу всієї нашої планети. 

Він став правити над рештою. Звичайно, знайшлися заздрісники, які теж хотіли мати таку силу. Вони намагалися повторити те, що зробив маг, але нікому не вдалося. Тоді від злості та розчарування вони спробували його вбити, щоб усі серед магів були рівними. Відносно, звісно, ​​але рівними. Це загалом непогана думка, до речі, а от вбивство — вже не дуже. Так от, вони прикривалися цим виправданням і вважали, що ставлять собі добру мету. 

Але, як виявилося, убити найсильнішого у світі мага просто неможливо. Справді, на що вони сподівалися... Згодом замахи закінчилися, оскільки всі або відмовилися від своєї ідеї, або були ним страчені. Скоріше за все, з усіма було друге, але нам коли розповідали, то оце казали про «відмовилися». Та не важливо, насправді. 

Маг став і далі спокійно правити. З роками, спʼянілий від власної сили та могутності, він ставав все більш жорстоким, пихатим і вважав усіх своїми рабами. Усі з надією чекали на його смерть. Маг прожив неймовірно довге життя, вдвічі довше за звичайне людське. Люди ж стали вважати його дияволом, втратили будь-яку надію. 

Магу теж став набридати такий стан речей — від нього всі відвернулися, він був самотній. До того ж неймовірно старий, старим жити взагалі не весело. Ще його мучили всілякі хвороби, і так йому і треба було. Але він все не помирав. Рік за роком він був змушений страждати від фізичного та душевного болю такої сили, що навіть колишня могутність не могла з нею впоратися. Колишня, бо виявилося, що тільки його сила й підтримувала життя, через що він не міг користуватися нею як раніше. Став слабкішим за звичайного мага.

Зрештою, він спробував покінчити життя самогубством. Він тоді не знав, що це Дар дозволяє йому жити. Коли десята спроба суїциду не вдалася, почав підозрювати це й вирішив будь-що позбутися свого прокляття. 

Він оголосив, що шукає спадкоємця. Але те покоління росло у страху та ненависті. Вони приписували його колишню могутність угоді з дияволом, казали, що в обмін він продав свою душу. Ніхто більше не хотів його Дару, не хотів нести цю страшну ношу. Це й не дивно, адже всі бачили, що сталося з магом і зовсім не хотіли повторити його долю. 

Коротше кажучи, охочих не знайшлося і він став діяти самостійно. Знайшов підлітка-мага, за яким спостерігав якийсь час. Хлопець йому здався гідним бути спадкоємцем, не знаю за якими критеріями, правда. Але старий маг так вирішив та викрав його. Декілька днів і ночей він намагався передати юнакові свій Дар і зрештою йому вдалося. Зробивши це, він одразу ж помер, а його тіло висохло і стало схожим на мумію.

Підліток розповів усім, що старий маг помер і хвиля полегшення прокотилася по всьому світу. Люди нарешті спокійно зітхнули. Ім'я мага було прокляте на віки, а будь-яка згадка про нього самого знищена. Це чому ми досі не знаємо його імʼя. Та і не дуже хочеться, чесно кажучи. Далі люди спалили будинок мага разом з його тілом, після чого влаштували свято, яке тривало цілий місяць. 

Аристарх, так звали того нещасливого юнака, був дуже наляканий. Він бачив ненависть усіх та кожного до володаря Дару. До того ж він кілька днів провів разом з магом і бачив його нелюдські страждання. Він нікому не сказав, що зробив з ним маг. 

Якийсь час він намагався жити серед людей. Він любив дівчину, але вона не відповідала йому. Коли вона оголосила про заручини з іншим, Аристарх зник. Він втік у ліс, боячись заподіяти комусь шкоду, бо зовсім себе не контролював. Навколо стали відбуватися дивні та страшні речі, ночами люди часто прокидалися від відчутної вібрації землі, кілька разів траплялися землетруси. 

Найстрашніше сталося у день її весілля. Юнак спостерігав здалеку — він не міг цього пропустити, а от підходити боявся. Але це все одно було помилкою — він не витримав її поцілунку з іншим. Сталося щось страшне, щось справді дуже страшне. У всій окрузі не залишилося сліду життя людини. Ні, не думай, Аристарх не хотів цього, це просто сталося. Він загалом був хорошим хлопчиною, просто чомусь з дуже нещасливою долею.

Ті події — то був великий удар для нього. Те, що він зробив… ненавмисно, але він це зробив. До того ж там була його кохана і... я не уявляю, як таке можна витримати. 

Хлопець оселився в горах і став жити відлюдно, боячись нашкодити ще комусь. Понад десять років про нього ніхто не чув, а потім Аристарх повернувся. І це вже був не хлопець з розбитим серцем, він перетворився на зовсім іншу людину. В його очах все ще можна було побачити смуток, але тепер у них хлюпалася мудрість. 

У горах він навчився використовувати Дар, контролювати його та значно відточив навички у «звичайній» магії. Він вирушав у місця природних катастроф, воєн та інших нещасть і допомагав людям, намагаючись таким чином спокутувати свою провину. Дорогою він знаходив учнів, які вирушали з ним далі. Це були надзвичайно талановиті маги. Кажуть, багато хто з них були donatus. Він навчав їх усього, що знав сам. 

Згодом Аристарх виявив, що Дар забирає в нього багато життєвих сил і став використовувати його тільки в крайніх випадках, в інших покладаючись на своїх учнів. Беручи нового, він залишав на тому місці одного зі своїх послідовників. Вони продовжували те, що він почав — допомагали людям та навчали інших. У разі потреби вони могли зв'язатися з ним та попросити про допомогу. Так, згодом, у нього зникла потреба у постійних мандрах. Учні у всьому світі підтримували його починання, а Аристарху потрібно було лише зрідка втручатися у глобальні проблеми, вирішити які міг лише він.