1. Несподівані дивацтва

Діана ледь дочекалася рятівного дзвінка з останнього уроку. Як же повільно тягнеться час! На вулиці така чудова погода — тепло, сонечко світить, пташки радісно співають, все довкола розквітає. Одним словом — чудовий весняний день. 

Він точно не підходить для нудних лекцій на тему біосинтезу білка або ще якоїсь біологічної нісенітниці! Дезоксирибонуклеїнової кислоти, наприклад. Ось воно їй потрібне? А чи не можна просто, по-людськи, говорити ДНК? Ні, їй обов'язково треба буде в житті знати купу всяких дивних слів, поки скажеш які можна язик зламати! А там ще є і рибонуклеїнові кислоти… це те саме, тільки половинка. Ну і нащо його треба знати? У неї що? ДНК. Навіть у своїй ДНК вона ніколи не зможе нічого змінити, то яка різниця, що воно складається з РНК. Наче... насправді Діана у цьому впевненою не була та і не дуже хотіла. 

Нарешті продзвенів довгоочікуваний дзвінок. Дівчина одразу підірвалася і схопила вже заздалегідь, в останні хвилини уроку, складений рюкзак. На думці зараз була зовсім не біологія, вона чимдуж побігла на метро, щоб встигнути на сорокапʼятихвилинний автобус у Бровари. Інакше ж бо доведеться ще пʼятнадцять хвилин чекати, а цього категорично не хотілося.

Повернувшись зі школи, Діана насамперед перевірила самопочуття Віллі. Голден ретривер лежав на своєму улюбленому місці — у неї в кімнаті, на підстилці біля ліжка, яку вже давно порвав і згриз половину поролону звідти. Та зараз він не розбійничав, лежав спокійно, а його густа шовковиста шерсть переливалася на сонці. 

Побачивши хазяйку, пес підняв голову і радісно завиляв хвостом. Віллі стало погано ще зранку, і хоч дівчинка одразу дала йому ліки, почував себе досі поганенько. Нічого серйозного, на щастя, просто зловив кліща. Хоча вона обробляла його спеціальними краплями раз на місяць, а ще купила нашийник, який відганяв кліщів, але раз на рік Віллі точно підхоплював хворобу від цих комах. 

Вона набрала у шприци червонуватий та прозорий розчини й вколола собаці нову порцію ліків, одразу після цього почісуючи місце уколу на задньому стегні собаки. А тоді легенько погладила його по голові, паралельно думаючи, що саме потрібного їй на уроках вони ніколи не проходили. 

Все про лікування улюбленця вона дізналася або з книг, або у ветеринарній клініці. Інтернет теж штука не погана, але коли справа стосується здоров'я улюбленця, та й свого теж, вона воліла довіритися професіоналам. Які не розказують, що у тебе якісь дизоксе- або просто рибонуклеїнові кислоти, а одразу чітко і по справі: що, де, як. По факту Діана навіть не памʼятала, як та хвороба називається. Памʼятала те, що справді важливо — симптоми та назви ліків. І цього було більш ніж достатньо, щоб поставити Віллі на лапи.

Діана злегка струснула головою, відганяючи неприємні думки. Навіщо згадувати те, що вже минуло і псувати собі настрій? Цьому життєво важливому уроку вона навчилася у свого голдена, який ніколи не бував сумним. Навіть зараз, не дивлячись на хворобу, Віллі щосили намагався показати, наскільки він радий хазяйці. Вона вдячно подивилася в його темно-коричневі очі, чмокнула у ніс й прошепотіла:

— Нічого, до завтра одужаєш. І ми підемо гуляти. Далееееееееееко-далееееееееееко та доооооовго-дооооооооовго. А сьогодні вибач, доведеться покататися без тебе. Відпочивай, я незабаром повернуся.

Знявши шкільну форму і переодягнувшися, дівчина вийшла з дому, сіла на велосипед і виїхала з двору. Куди б податися? Денна прогулянка вже давно стала звичкою, але без улюбленця було не так вже й весело. Діана звернула у бік лісу. 

На Зеленій галявині, приватному секторі біля Броварів, вони мешкали аж з самого її дитинства. Дідусь колись наполіг, казав дитині треба на природу. І хоч він працював у Києві, як і батьки Діани, та й вона сама на навчання їздила туди, але свою домівку дуже любила і жодного разу не жалілася, що щодня треба їздити аж годину пʼятнадцять. Їй годину пʼятнадцять, дорослі то машиною швидше добиралися. Та яка різниця скільки, якщо за це ти отримуєш таку стільки природи й свободи буквально в кількох метрах від дому?

Ліс, як завжди, зустрів дівчину радісним співом птахів і тихим шелестом листя. По знайомих доріжках вона виїхала на невелику галявину, де між двома височенними соснами (які, втім нічим не відрізнялися від інших сосен у лісі) був закріплений канат. Досить високо, щоб взяти та застрибнути на вузол, зав'язаний на кінці, хоча хапатися руками й кататися можна. 

Насправді вузол там був не для цього, а щоб зручніше було лазити по канату — стаєш на вузол, а звідти вже підтягуєшся і лізеш. Бо це все ж ліс, якщо тут відпустити канал аж до землі, він буде весь у землі та грязюці, а зі стрибка почати лізти може далеко не кожен.

Діана недовго подуріла, схопившися за вузол і катаючися туди назад, але вирішила все ж таки раз-другий залізти. Уперлася ногою в дерево, другою ногою в інше. Вона стояла між двома соснами «зірочкою». Тепер треба лише опиратися та переставляти по одному вище — нога, рука, нога, рука. Хтось дбайливо вирізав у корі заглиблення, своєрідні сходи. Начебто дрібниця, а набагато зручніше лазити, хоч дерево було трохи шкода. 

Діана перенесла вагу на праву ногу і вже збиралася переставити ліву вище, але раптово права нога втратила жорстку опору і зірвалася вниз. На щастя, дівчина змогла утриматися від падіння, вперлася сильніше руками в обидва дерева і так збалансувала себе. 

Що за…? Діана з подивом дивилася та свій кросівок. Точніше на половину свого кросівка, бо другу половину ніби поглинуло дерево і її видно не було. Поворухнула пальцями. Дивне відчуття — ніби навколо тягуче-в'язка рідина… ні, наче желе навколо. Ммм… що? Вона злегка хитнула головою, повільно й обережно підняла праву ногу. Проблем з цим не виникло і вже скоро вона бачила весь свій кросівок. Хм, ну нога як нога... 

Дівчина швиденько спустилася на землю й уважно оглянула стовбур дерева. Хм, стовбур як стовбур... Діана провела рукою корою, але нічого незвичайного не відчула. Спробувала натиснути долонею, але дерево залишалося таким самим твердим, яким і має бути. Ні, ну було б дивно, якби по-іншому, але... що сталося, га?