Глава 13. Студенти МАУП

Перед Дариною, Танею і Машею височіла велика багатоповерхова будівля гуртожитку МАУП з білими стінами, жовтими акцентами, балконами та темно-коричневими вікнами. Навколо росли високі голі дерева з тонкими гілками та вічнозелені ялини біля входів, а до дверей вела бетонна лестниця з круглими ліхтарями. Дмухав теплий березневий вітер — повітря було свіжим і вологим після нещодавнього весняного дощу, який прибив пил, наповнив місто ароматом вологої землі й талого снігу, передчуваючи справжнє пробудження весни. 

Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) славилася як великий і престижний приватний вищий навчальний заклад, у якому традиційно здобувало освіту безліч іноземних студентів, зокрема велика й заможна діаспора студентів-азербайджанців.

Напередодні Маша, яка перебувала у романтичних стосунках з одним із студентів МАУПу — Алі Мірзоєвим, запропонувала Тані та Дарині легкий підробіток. У цей час на навчальні курси до академії приїхало чимало студентів-заочників, яких потрібно було терміново розселити в нові, нещодавно збудовані гуртожитки. Хлопці-азери категорично не хотіли займатися побутовою рутиною, тому запропонували дівчатам заробити грошей: прибрати в кімнатах після ремонту та акуратно розстелити чисту постільну білизну.

— Не хочеш підпрацювати покоївкою в гуртожитку МАУП у азербайджанців десь із тиждень, поки вони всі заселяться? — запропонувала якось Таня, коли вони з Дариною приїхали на квартиру на Лук'янівці. Дівчата курили на балконі вдвох, розмовляючи пошепки, аби часом їх не почув Алі, Мухамед чи хтось інший із арабів, хто перебував у квартирі.

— Ти що, з дубу рухнула? — поперхнулась димом Дарина. — А як же «Мусафір»? А якщо Алі дізнається, що я пішла до азербайджанців?

— Не дізнається, — спокійно потушила цигарку в скляну тарілку Таня. — Ти йому просто не скажеш. А покоївкою попрацюєш вранці, до своєї кальянної. Або у вихідні.

— А пари як же? — не вгамувалася Дарина.

— Які пари? — презирливо й гірко посміхнулася Таня. — Ти на них уже місяцями не ходиш... По 100 гривень за день вони платять, між іншим. Погоджуйся, журфак, ну?!

— Ну добре, добре, підпрацюю. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо мамі знову стало гірше, їй треба лягати в лікарню на чергове лікування після того страшного струсу мозку… Вона на ринку стала зовсім мало працювати, хазяїн уже скаржиться і погрожує вигнати… — у дівчини на очах виступили сльози, і вона почала схлипувати. — Але ж моя мама після травми більше фізично не може так виснажуватися на ринку, як раніше!

— Ну тим паче, — Таня одразу зрозуміла, що остаточно переконала подругу. — Значить, хоч так мамі допоможеш!

Дівчата стояли біля входу до гуртожитку, переминаючись з ногу на ногу та кутаючись від пронизливого вітру, бо вже сильно змерзли.

  Біля гуртожитку рядами були припарковані автівки; поряд із пошарпаними радянськими «москвичами» та ранніми моделями «Жигулів» стояли дорожчі й омріяні іномарки — розлогі німецькі седани на кшталт Mercedes-Benz у кузові W124 чи дев'яносто п'ятих «пасатів», блискучі японські «дев'яності» Toyota та обтічні корейські машини, які вважалися ознакою справжнього успіху серед студентів-іноземців.

Особливу увагу привертали припарковані поруч «Жигулі» (ВАЗ-2106), переобладнані за типовим кавказьким стилем, котрий так шанувала молодь в Азербайджані: темний, майже чорний кузов із глибоким тюнінгом, занижена підвіска, яка створювала характерний зухвалий нахил, тоновані задні шибки, відсутність зайвих блискучих деталей та специфічні диски — усе це робило машину впізнаваною здалеку, додаючи їй особливого колориту східного автопарку.

  Дарина була одягнена в голубі джинси-клеш від коліна, світло-коричневий светр «травку», кросівки на платформі та широку реперську дуту темно-синю куртку. Таня і Маша ж куталися в м'які плюшеві костюми з вухами зайця: Таня — у білому, а Маша — в рожевому, взуті в кросівки, а поверх них були накинуті відповідно коричнева та зелена дублянки.

— Ну де ж вони, я вже капець як змерзла! — почала причитати Дарина, терпляче потираючи зябкі руки.

Не встигла вона домовити, як важкі двері відчинилися. На порозі з'явився дуже гарний, спортивної статури, накачаний хлопець із темним волоссям і виразними чортами обличчя. На ньому була чорна футболка з білим принтом «Defend Karabakh” , завудені темно - сині джинси, і темна спортивна кофта з бордовою підкладкою, чорні замшеві мокасини з золотою пряжкою.

— Ві, дєвачька, хто будєт убірать? — запитав він із помітним акцентом і ламаною мовою.

— Так, — упевнено відповіла Тетяна, виступаючи вперед, — я допомогу привела!

— Пайдьом! — кинув азер, і дівчата швидко зайшли всередину гуртожитку. - Я - Ільгар! - представився азер, поки вони йшли через вахтерку, яка їх пустила без зайвих питань.

   Усередині панувала типова студентська атмосфера: просторий перший поверх із довгим світлим коридором, стіни якого були фарбовані в світлі тони, на підлозі лежала плитка, а обабіч тягнулися двері блоків та кімнат із дерев'яними рамами, де пахло свіжою штукатуркою, сирістю та тютюновим димом.

Щойно вони рушили коридором першого поверху, їм назустріч ішла компанія інших студентів-азербайджанців. Хлопці були одягнені в чорні сорочки або обтягуючі футболки, темні завужені джинси та шкіряні чорні куртки, спортивні костюми «Adidas”, білі майки, сині, чорні або червоні мокасини, вʼєтнамки на босу ногу або банні гумові капці. Іхній стиль видавав типових південно -кавказьких хлопців із характерною манерою триматися. Затримавши на дівчатах зухвалі погляди, вони почали оглядати їх з ні до голови, голосно перешіптуючись і кидаючи їм услід непристойні фрази рідною мовою:

— Bax e, bunlara bax, əla məmələri var, səhərə qədər sikərdə bunları! (Дивись-но на цих, які гарні сиськи, їх би всю ніч дерти!) — голосно й похопилисто кинув один із них, блиснувши очима.

— Hə, brat, eynən, bunlara bir şey olsa, heç kim yox deyəр! (Та звісно, брате, точно, якщо цим щось запропонувати, жодна не відмовиться!) — підтримав його інший, залицяючись і голосно сміючись на весь коридор.