Глава 9. Республіка Щастя

Крим розкинувся перед подругами - студентками своїми широтами. Щойно потяг ”Славутич» № 58/57 Київ-Пасажирський — Євпаторія-Курорт  минув Чонгар, перед дівчатами відкрилися безкраї краєвиди: випалені сонцем степи, що поступово змінювалися солончаками та передчуттям моря. На перонах проміжних станцій галасували торговці, пропонуючи в’ялену та копчену морську рибу, креветки, свіжі фрукти та домашні пиріжки. Дарина і Яна їхали в купе, пили гарячий чай у фірмових підстаканниках Укрзалізниці, вдихали солоне повітря, що пробивалося крізь відчинене вікно, та роздивлялися чудові степові краєвиди півострова.

— Як приїдемо в Євпаторію, відразу сядемо на автобус до Поповки, а там вже будемо шукати житло, — сказала Яна. Вона помовчала, а потім додала:

— Це — перший Казантип, який проводиться в Поповці. До цього він був на занедбаному реакторі, розташованому на березі солоного Акташського озера біля селища Щолкіне. Це була покинута недобудована Кримська атомна електростанція з величезним бетонним каркасом енергоблоку, щоб створювати атмосферу для рейву серед індустріальних руїн.

 —Мені Микита говорив про це, — відповіла Дарина, кусаючи шоколадне печиво-батончик «Дебют» і запиваючи чорним солодким чаєм.

— До речі, ти не забула взяти його візитку? — скрикнула брюнетка, перебиваючи Дарину так, що сусіди по купе ледь не підстрибнули від її гучного голосу, — ми ж зайдемо безкоштовно!

— Взяла, — скривилась білявка, озираючись навкруги, бо вона не любила, щоб сторонні люди знали про їхні авантюрні плани.

— Ну то й добре, — видихнула Яна.

Через декілька годин потяг приїхав, нарешті, до кінцевої. Вокзал зустрів їх яскравим південним сонцем та білосніжною будівлею з класичними арочними елементами, на якій гордо височів напис «Євпаторія-Курорт».

На привокзальній площі у Євпаторії, залитій м’яким світлом ранкового сонця, виднівся вокзал, що складався з двох різних за стилем будівель, які розділяли залізничні колії. Головний фасад першої будівлі, ближчої до площі, був прикрашений елегантними арками, виконаними у світло-жовтих відтінках та облямованими білим, що створювало контраст із класичною цегляною кладкою верхнього ярусу. Центральний вхід виділявся завдяки скляним вітринам та вікнам, які відповідали стилістиці арочних ніш. На даху здіймалися два прапори — український синьо-жовтий та червоно-синьо-білий, який міг бути кримським або належати іншій державній чи регіональній структурі. Вся будівля була заповнена людьми, що підкреслювало її статус транспортного вузла. Дорога перед вокзалом була насиченою автомобілями, зокрема сірим таксі Daewoo Nubira з номерним знаком AK 7128 AX. Автівки стояли або повільно рухалися, очікуючи на пасажирів.

Через колії від цієї фасадної будівлі розташовувалася друга, більш сучасна частина комплексу. Вона мала назву «Євпаторія», викладену літерами на білому фронтоні. Під написом знаходився ряд вертикальних білих колон, що формували аркаду або витягнутий портик, між якими виднілися вікна та вхід до приміщень. Ця будівля немов віддзеркалювала архітектуру першої, але в більш лаконічній, функціональній формі, зберігаючи загальний архітектурний ансамбль. Вона виходила на платформу, де очікували пасажири, серед яких були дорослі та діти. Поруч, на тлі сірої платформи, що складалася з бетонних плит та колій із металевими рейками, стояв довгий потяг, сформований із синіх вагонів, готовий до відправлення. Небо над обома будівлями було майже безхмарним, лише з легкими, ледь помітними перихими хмарами. Залізничні колії, що простягалися вздовж платформи, підкреслювали масштаб та активність вокзального комплексу, вказуючи на постійний потік потягів.

Не встигли подруги вийти з вагону, як їх відразу оточили кримські татари-таксисти, навперебій вигукуючи: «Таксі! Таксі!».

— Може на таксі? — запропонувала Яна, — я дуже втомилась і не витримаю в автобусі в таку спеку і духоту разом із старими смердючими бабками і бухими мужиками.

— Ти що, це дорого буде нам! — запротестувала Дарина.

— Я оплачую, подруго! — підхопила Яна Дарину за руку, — пішли, - я сюди відпочивати приїхала! Врешті - решт у нас канікули!

Зраділий таксист взяв на себе дві величезні сумки дівчат, сподіваючись, що мажорка Яна потім «підкине» ще грошей. Вони швидко покинули територію вокзалу і поїхали в бік Попівки.

Дівчата рушили крізь Євпаторію на шляху до селища Попівка, і краєвиди навколо змінювалися від типово міських до більш спокійних та віддалених.

   На початку шляху їх оточували багатоповерхові житлові будинки, що височіли над дорогою. Між будівлями пролягали трамвайні колії, що тяглися вздовж проїжджої частини. Район був досить забудованим, з наявністю комерційних приміщень на перших поверхах, де розміщувалися магазини сантехніки та будівельних матеріалів. Над дорогою густо перепліталися дроти ліній електропередач, а рух транспорту був жвавим — по дорозі рухалися як приватні автомобілі, так і різноманітні мікроавтобуси. Уздовж доріг виднілися зупинки громадського транспорту, де люди очікували на поїздку. У міру того, як вони віддалялися від центру міста, щільність забудови поступово зменшувалася, а міські вулиці почали переходити у відкритіші простори, де вздовж доріг з'являлися зелені насадження, зокрема кущі та дерева.

Погода поступово ставала ясною, сонце заливало вулиці теплим світлом, підкреслюючи контраст між забудованими районами та вільнішими ділянками, що вели до степової зони в бік Попівки. Вся навколишня обстановка виглядала буденною та просякнутою атмосферою літнього дня.

  Коли вони вже виїхали з Євраторііі, за вікном автівки стали  розгортатися  безкраї випалені сонцем степи, де поодинокі кущики полину та сухої трави хилилися під гарячим вітром. Час від часу вздовж траси пропливали солоні озера, дзеркальна поверхня яких блищала на сонці, а вдалині виднілися низькі обриси будівель, що потроху тонули в мареві гарячого повітря. Небо було безхмарним і глибоким, а повітря, насичене сіллю та ароматом сухого різнотрав’я, обіцяло швидку зустріч із морем, до якого вони невблаганно наближалися.