ПОСИЛАННЯ

1. Увагу православних читачів зверну на те, що й у давніх Святих Отців вважалося у порядку речей без ретуші представляти перед очима читача смердючі сторінки єретичних та язичницьких теорій та практик. «Особливо брудні вади приписує Єпіфаній єгипетській секті гностиків - фівіонітів або варвелітів (деякі з цих описів тому і опущені в російському перекладі)» (Иванцов-Платонов А. М. Ереси и расколы первых трех веков христианства. М.,1877, с. 295).]

2. Эсхил. Прометей прикованный // Античная драма. М., 1970, С. 83.

3. Трубецкой С. Н. Мнимое язычество или ложное христианство? // Собрание сочинений Т. 1. М., 1907. Публицистические статьи 1896-1905 гг. С. 163.

4. Тураев Б. А. . Л., 1935. Т.1. С. 124

5. Поэзия и проза Древнего Востока. М., 1973. С. 246.

6. Див. De l'age de pierre aux mysteres d'Eleusis. Paris, 1976. p. 167

7. Элиаде М. Трактат по истории религий. СПб., 1999, Т.1 С.111–112.

8. Каббалістична містика, до речі, вважає інакше: «Чи існує створене? Якщо дивитися «з боку Б-га», то нічого не існує, крім Нього» Рабби Шнеур-Залман из Ляды. Ликутей Амарим (Тания). Вильнюс, 1990. С. 345

9. Так каже трактат «Аум» з реріхівської серії «Агні Йоги» (Аум, 242)

10. За запевненням Блаватської, властивостями Абсолютності є «Абсолютне Небуття і Несвідомість» (Блаватська Є. П. Коментарі до «Таємної Доктрини». М., 1998, с. 71) і про Божественну волю «не можна сказати, що вона діє з розумінням» (Там же, с.127). «Як можна вважати, що Абсолют думає, тобто має якесь відношення до чогось обмеженого, кінцевого і обумовленого? Це філософський та логічний абсурд. Навіть каббала юдеїв відкидає цю думку» (Блаватская Е. П. Ключ к теософии. М., 1996, с. 77 ).

11. «Людство є велика Сирота» (Письма Махатм. Самара, 1993. С. 67). Порівн. Платон: «Творця і батька цього Всесвіту важко знайти…» (Тимей 28с).

12. Блаватская Е. П. Тйная Доктрина: Синтез науки, религии и философии. Новосибирск, 1993. Т. 3. С. 186. Христос і на цей чин розраховувати не може: «Статус, який Вони (Махатми – А. К.) визначили для Ісуса – це велика і чиста людина, яка з радістю би жила, але змушена була померти через те, що вважала найбільшим невід'ємним правом людини – абсолютну свободу совісті; адепт, який проповідував всесвітню релігію, яка не визнає жодного іншого «храму Господнього», крім людини; благородний Вчитель езотеричних істин, які він не встиг пояснити, хто віддав перевагу смерті розголошенню секретів посвяти І, нарешті, той, хто жив за сто років до початку загальноприйнятого, так званого християнського літочислення» (Блаватская Е. П.  Замечания к статье «Статус Иисуса // Блаватская Е. П. Смерть и  бессмертие. М., 1998,  сс.401-402). Отак – навіть до «дхіан-когана» не доріс Христос з погляду «духовних християн»…

13. «Коли дивишся на великий і прекрасний будинок, хіба ти, навіть не бачачи господаря, не зможеш зробити висновок, що цей будинок побудований аж ніяк не для мишей і ластівок? Але чи не явним безумством з твого боку виявиться, якщо ти вважатимеш, що пишнота світу – це житло для тебе, а не для безсмертних богів?» (Про природу богів. 2,17). Втім, було б несправедливо вважати, що таке було вірування всіх язичників. У Єгипті «Книга пізнання творів Ра» (т. зв. «геліопольська космогонія») використовуючи гру слів (реміт – сльози; ремет – люди) вкладає в уста Ра визнання, що «існували люди з моїх сліз» (Матьє М. Е.). Вибрані праці з міфології та ідеології стародавнього Єгипту. - М., 1996. С. 230 і 296). В іншому тексті про Ра говориться, що «Він створив небо і землю для їхнього серця (людей). Він створив подих життя для їхніх ніздрів. Вони – його образ, що вийшов із його плоті. Він сходить на небі для їхнього серця. Він створив їм рослини, тварин, птахів та риб, щоб їх наситити» (там саме, с. 176)

14. Свт. Киприан Карфагенский. Письмо к Фортунату об увещании к мученичеству // Отцы и учители Церкви III века. Антология. т. 2. - М., 1996, с. 333.

15. «Римлянину здавалося, що надаючи кожному вірувати в глибині душі в будь-якого бога, або зовсім не вірити, він дав особистості всю ту свободу совісті, якої вона може бажати. Він міг уявити собі віруючого простака, що править жертви і воскуріння від щирого серця; міг уявити собі невіруючого «інтелігента», що чинить те саме для однієї проформи; але уявити собі душевний стан, що забороняє людині робити це хоча б і для проформи, він не міг… Віруючий язичницький натовп бачив у християнах безбожників; інтелігенція і та частина правлячого класу, для якої всі старі релігії були віджилими забобонами, бачила, зрозуміло, в новій релігії тільки нове «марнові́рство, грубе і безмірне» (Пліній, Тацит, Лукіан, Цельс). Справедливо вбачаючи у християнстві найсильніше в їх час прояв релігійної віри і ентузіазму, ці верхи саме цей ентузіазм і вважали за головне зло. Християнство зачіпало їх не тим, що добивало старі релігії, а тим, що воно робило це в ім'я знову ж таки релігії; тим, що руйнуючи релігії, воно відновлювало релігію. Так матеріалісти та атеїсти від реформації до наших днів бачать у реформації гірше зло, ніж те католицтво, проти якого вона употу́жнилася» (Меліоранський Б. М. Из лекций по истории и вероучению Древней христианской Церкви (I-VIII в.). Вып. 1. Спб., 1910, сс. 63 и 65). «Офіційна релігія складалася виключно із зовнішніх обрядів, яким більшість надавала так мало значення, що не могла собі уявити, щоб їх виконання могло турбувати совість» (Буассье Г. Падение язычества. Исследование последней религиозной борьбы на Западе в  IV веке. Спб., 1998,  с. 217).

16. «Заради спасіння його душі» (Платон. Закони. 909а) до ув'язненого щодня приходитиме проповідник офіційного культу. «Платон фактично бажає воскресити процеси над єретиками, що проходили у V столітті (він дає зрозуміти, що теж засудив би Анаксагора, якби той не змінив своїх поглядів… Той факт, що доля Сократа не навчила Платона небезпечним наслідкам, що походять від подібних заходів, може здатися дивним» (Доддс Э. Р. Греки и иррациональное. Спб., 2000, с. 323).