8. ГОЛОВНА ВІДМІННІСТЬ ПРАВОСЛАВ’Я І ПРОТЕСТАНТИЗМУ

Ось через це й веде Православ'я полеміку із протестантизмом. Адже для того, щоб впустити в своє життя всі Дари, які Христос дав нам, треба знати про наявність цих Дарів. Уявіть, що в мене виявився американський дядечко. І ось він склав заповіт, у якому вказав, що він передає мені все… Ось тільки докладний перелік того, що означає це «все», він не встиг скласти. Якщо цей заповіт буде виконано, він збагатить мене. Але цей заповіт може чекати ще чимало пригод. По-перше, поштове повідомлення про те, що мені належить з'явитися до юридичної контори для оформлення моїх прав на спадщину, можуть вкрасти або підпалити хулігани із сусіднього під'їзду. По-друге, посередник, який мав виконати волю дядечка, може виявитися малопорядною людиною. Він може так перекроїти і переінтерпретувати дядечків заповіт, що на мою частку дістанеться хіба що стара, стерта і погнута столова ложка, а про дядечків будинок і банківський рахунок я навіть нічого і не дізнаюся, а тому і не вимагатиму їх.

Ось так відбувається й у протестантській проповіді. Протестанти применшують спадщину Христа, яка довіряється людям. Книгу про Христа вони нам дають, але Самого Христа, Його Кров і Його Тіло усувають: «А про Кров у заповіті нічого не сказано… Ми можемо запропонувати лише символ, лише спогад…». При своїй появі баптисти урочисто заявили про порожнечу своїх вівтарів і обрядів: «У цьому обряді (Вечері Господньої) Христос не приноситься в Жертву Батьку, взагалі не приноситься якась дійсна Жертва у прощення гріхів. Має місце лише спогад єдиного на всі віки Жертвопринесення Христом Самого Себе на хресті, спогад, який супроводжує духовна відплата всякої хвали Богу за Голгофу. Тому папське Жертвопринесення під час меси є вкрай огидним, образливим для Самого Христа… Зовнішні елементи цього обряду по суті і за єством залишаються тільки хлібом і вином, якими були раніше» [512].

І, отже, не через богословські формули наша суперечка з протестантами, а через повноту життя у Христі. Чи може Христос жити тільки в нашій пам'яті, чи Він може жити в нас...

Мартін Лютер колись грубо, але вірно помітив: «Святий Дух — не дурень» [513]. Тому, хто наважився стати християнином, це дуже важливо усвідомити. Якщо Христос не безумець, то все, що Він робить, осмислено. У психічно хворого немає відповідності між його цілями та тими засобами, які він обирає для їх досягнення. Але про Христа неможливо так сказати. Отже, все, що Він зробив, було необхідним для нашого спасіння. Ми не завжди можемо Його зрозуміти. Але примушувати себе до згоди та розуміння християнин, якщо він християнин, зобов'язаний. До речі, сучасним людям найбільше не подобається в християнстві те, що Євангеліє дуже жорстко пов'язує можливість спасіння з прийняттям Жертви Христа. «Невже буддисти та індуїсти не врятуються?!» Зрозуміле обурення наших екуменістів. Але, крім сентиментальних реакцій, має бути в християнині й розум. І цей розум говорить, що не треба намагатися бути більшим християнином, ніж Сам Христос. Якби можливе спасіння поза Христом, то Христос даремно приходив на землю. Якщо можливе спасіння поза Жертвою Христовою, то Христос вчинив зайву, невмотивовану дію: Він навіщось приніс Себе в Жертву, без якої цілком можна було обійтися [514]. Якщо вірити в те, що Христос не був божевільним, то треба визнати, що все створене Ним було необхідним «заради нас, людей, і нашого заради спасіння». Отже, все зроблене Спасителем заради нас християнин має прийняти. Якщо Спас заради нас пролив Свою Кров – значить і її ми маємо прийняти. Ось наше благання до протестантів: не треба цензурувати Євангеліє! Треба прийняти всього Христа, а не лише Його слова…

А з Його слів випливає, що Христос дав нам більше, ніж просто вчення. Те, що дав нам Спаситель, не вміщується до цитат.

… Якось на монастир, що стояв на краю Візантійської імперії, напали варвари. Вони полонили ченців, відвели їх у рабство і лише одного, старенького, ченця залишили на місці: хворий і старий, він був би для них тягарем, а не джерелом доходу... Але цей старець колись, до свого відходу до монастиря, був багатою людиною. Приймаючи чернецтво, він роздав усе своє майно, утримавши в себе лише Біблію. Для розбійників ця книга не мала жодної цінності. Але в християнському суспільстві вона дуже цінувалася: рукописна книга, тим більше така, як Біблія, в дотипографську епоху — це цілий скарб... І ось старець бере свою Біблію, їде з нею в місто, там її продає, а потім іде до пустелі і на виручені від продажу Біблії гроші викуповуэ своїх побратимів від варварського рабства.

Як ви думаєте, в ту хвилину, коли цей старець продав Біблію, він став далі від Христа чи ближче до Нього? Протестантський рефлекс вимагає сказати: «Далі! Адже без Біблії не можна пізнавати Бога! А серце заперечує: Ні, ця людина саме тоді і стала близькою до Христа, коли розлучилася з Біблією»… Бо одна справа — знати про Христа, а інша — знати Христа. Про Христа ми можемо дізнатися справді лише з Біблії. Але пізнати Христа можна інакше, коли серце зробить себе відкритим для дотику Духа Христового. Ось цей досвід дотику до Христа, який був знайомий не лише серцям апостолів, і називається «Священним Переданням». Христа не можна вважати бранцем біблійної палітурки. Його дух дихає, де хоче.

І насамперед у тих, про кого найбільше молився Іісус («Я про них молю: не про весь світ молю, а про тих, яких Ти дав Мені» [Ів. 17, 9]); в тих, кого Він Сам вибрав для подальшого служіння людям («Не ви Мене обрали, а Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли та приносили плід, і щоб плід ваш пребував» [Ін. 15, 16]).

Товща століть, що відокремлює нас від часу земного життя Христа, не повинна лякати. Той, хто благословив Апостолів, є Господар і суботи (Мт. 12,8), тобто Владика часу. Не лише суботи, а й інші дні тижня підвладні Йому. І якщо Він сказав, що Він з нами «у всі дні до віку» (Мф. 28, 20), значить, століття і календарі не владні відірвати Христа від Його земної Церкви. Так, християни надто часто бували і бувають невірними Христові. Але «якщо деякі й невірні були, чи невірність їх знищить вірність Божу? Ніяк» (Рим. 3, 3-4). Німецьке прислів'я, одного разу процитоване Мартіном Лютером, вірно говорить, що «кидати напризволяще учня - не менше зло, ніж спокушати дівчину» [515]. Але батько Реформації не помітив, як із правоти цієї приказки випливає засудження задуманої ним справи. Адже Христос зла не творить. Отже, Христос не покинув Своїх учнів. Христос не забув Свою Церкву. Отже, Христос завжди перебував у Церкві, і тому не можна просто так засуджувати та викидати тисячоліття церковної історії, протиставляти апостольську епоху всім іншим. Не можна перший плід передання — апостольські книги — протиставляти наступним плодам того ж передання, що породжується тим самим Духом, — подвигам і творінням наступних християнських святих.