7. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУ

І тут не можна не помітити ще одну фундаментальну відмінність Православ'я від язичництва. Сама сердцеви́на. всіх язичницьких релігій — це філософія культу: яку жертву якому богові коли хто і як повинен приносити — ось основні питання язичницького релігійного життя.

В Індії та в Греції, у Шумері та в Африці боги нюхають дим жертв і харчуються ним [509]. Але християнство говорить не про те, яку жертву ми повинні приносити Богу, а про те, яку Жертву Бог приніс нам: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3,16). Жертва Христа показує, «як високо цінує Бог людину» (Августин. Про Град Божий 7,31), але ця ціна не корислива: «З'єднання з Ним є благом для нас, а не для Нього» (Про Град Божий 10,17) .

І якщо Бог таку жертву приносить нам, якщо такі дари Він нам дає – значить, саме це і ніщо менш цінне не було достатньо для нашого зцілення. Я виходжу з того, що Бог не божевільний. Він співмірює свої дії, свої засоби з тими цілями, до яких Він нас веде. Він обирає співвідносні з характером і масштабом нашого захворювання. А значить, у тому, що Христос дав нам, немає нічого ні зайвого, ні чогось іншого замінного.

Християнин - це той, хто дозволяє Христу лікувати себе. А це означає відкрити себе для тих Дарів, що Христос пожертвував нам, віддав нам. І ми повинні прийняти всього Христа, а не Його частинку. Уявіть, що лікар мені каже: «Ви перевтомилися, і тому у вас повилазили всякі болячки. Тому я вам прописую: 1) раніше за 10 ранку не прокидатися; 2) з ранку випивати склянку апельсинового соку. Ну а третє, четверте та п'яте полягають у тому, що Вам потрібно буде зробити уколи сюди, сюди і ось сюди». Я ж у відповідь канючу: «Ой, лікарю, а чи не можна лікувати мене якось простіше? Перший і другий пункт мене влаштовують, а ось щодо третього, четвертого і п'ятого Ви погарячкували. Давайте без них обійдемося!»

Ось якщо я так поводитимуся зі своїм лікарем, то шанси на моє одужання будуть мізерними. Але ж саме так ми поводимо себе по відношенню до Христа! Ми починаємо цензурувати Христа: «Ось це середньовічна заповідь, це застарілий припис, а ось це і просто нездійсненне… І тут треба ширше порозумітися, і тут занадто вузька концепція»…

І тоді зрештою ми залишаємося самими собою, ми не переростаємо меж людскості, меж тварності. Тому що покликання людини виражене свт. Василем Великим у дуже страшних словах: людина — це тварина, яка отримала наказ стати богом [510]. Це жахливі слова. Вони страшні тому, що показують – на яку висоту ми маємо зійти. І хто не зійде на неї – той звалиться. Просто тому, що життя (вічне життя) є лише нагорі. Тому, за словами Сент-Екзюпері, «у Бога немає відпусток. Він не помилує тебе від становлення. Ти захотів бути? Буття – це Бог. Він поверне тебе в Свою житницю тільки після того, як ти помалу здійснишся, після того, як твої труди позначать тебе. Бо людина, як ти міг помітити, народжується дуже повільно» [511].

Самі ми не можемо зробити таке запаморочливе сходження – від часу у Вічність. Але є надія на допомогу. «Іісус Христос через Свою велику любов зробив з Собою те, чим ми є, щоб з нас зробити те, чим він є» (св. Іриней Ліонський. Проти єресей. 5, Вступ). Як ми можемо це зробити? Треба прийняти всі Дари, які приніс Христос. Це і дар божественності і дар людскості, з'єднаних воєдино і нероздільно.

І тому Христові Дари ми виносимо з вівтаря до людей із закликом: «Приступіть! Тут Тіло Христове і Дух Христовий, і вони разом. Причастіться від них, щоб усецілий Христос був у вас»! І на нашій Літургії ми спочатку проповіддю Євангелія виправляємо наш розум, потім ми молимося до Духа Святого, щоб Він зійшов і освятив наші серця, і, нарешті, причащаємося Тіла Христового, щоб Господь пройшов на всі члени, у всі суглоби, у всі частини наші, щоб ми були повністю охристовлені. І лише у цьому випадку ми і будемо справжніми християнами. Там, де немає цієї літургійної повноти християнства, там слова про Христа, але не християнство.