5. БОГ У ПОШУКАХ ЛЮДИНИ

Тепер цю проблему з мови релігійної спробуємо перекласти мовою інженерної думки, мовою сопромата. Уявімо дві конструкції, з яких одна зроблена з алюмінію, а інша - з чавуну. І ось між ними треба перекинути балку. Постає питання: з якого матеріалу зробити цю сполучну балку, якщо ми хочемо, щоб зв'язок був міцним і довговічним? Якщо ми цю балку зробимо з чавуну, там, де ми приваримо цю балку до чавуну, з’єднання буде міцне. Але оскільки у чавуну та алюмінію зовсім різні властивості (коефіцієнти стиснення, пружності, теплопровідності, електропровідності тощо), то в тому місці, де чавунну перемичку ми приваримо до алюмінієвої частини (якщо, звичайно, нам це вдасться зробити), рано чи пізно з'являться деформації, корозія та інші неприємності, і зрештою тут вся конструкція впаде. А якщо ми зробимо балку з алюмінію, то вона буде зварена з алюмінієвою частиною композиції, але там, де вона буде приєднана до чавуну, там знову ж таки виникнуть проблеми. Що робити? Ідеальний вихід був би такий: знайти матеріал, який мав би і всі властивості чавуну, і всі властивості алюмінію. І тоді він однаково добре поєднувався б і з чавунною, і з алюмінієвою складовою.

У сучасній техніці це, як мені відомо, неможливо. А ось у релігії це питання було вирішено. «Бо цей Бог є Бог наш на віки і віки: Він буде вождем нашим до самої смерті», - говорить синодальний переклад Псалтирі (Пс. 47,15), а гебраїсти (вчені-фахівці в галузі давньоєврейської мови та культури) вважають за можливе таку його передачу: «Бог, який перебуватиме навіки, наш вождь проти Смерті» [486]. Такою є мета Божого походу у світ. Щоб поєднати Бога і людину назавжди і нероздільно, у світ входить Боголюдина. Той, Хто в усьому Бог і в усьому людина. Таємницю Христа, пояснив свт. Іоанн Златоуст: «Не перестаючи бути Тим, Чим Він був, Він став Тим, Чим не був» [487], тобто ‒ не перестаючи бути Богом, Бог стає ще й людиною, «сприйнявши людство і не втративши Божество» (Блж. Августин. О Граді Божому 11, 2).

Тут проходить рішуча грань між окультизмом та християнством.

Для теософів та інших окультних сект Христос – це людина, яка йшла шляхом духовного самовдосконалення і нарешті досягла Божественного стану. Людина і Бог з'єднуються через зусилля людини.

Церковна христологія будується згори донизу: не Іісус піднімається до Небес, але Небо схиляється до землі. Шлях Христа кенотичний; це шлях самозменшення. Він Бог ще до Благовіщення, до входження до лона Марії, до Свого Втілення. І Він все більше занурюється в глибини занепалого світу, все більше вбирає в Себе умови людського буття в його не-Ним-створеній падшесті. Благовіщення ‒ Різдво ‒ обрізання ‒хрещення від руки Іоанна ‒ пустеля ‒Гефсиманська скорбота ‒ Хрест ‒ зішестя в пекло… «Сама неміч Його залежала від Його влади» (Августин. Про місто Боже. 14,9) і тому Він «затриюмфува́в не менш тим, що не зробив те, що міг зробити» [488].

Бог всотує людство, а не людина розширює себе до вміщення Бога. «Слово стало тілом» (Ів. 1,14), а не тіло еволюціонувало у Слово. Від того – суворе застереження св. Кирила Олександрійського: «Хай не уявляють Христа людиною Богоносною» [489]. «О таємниче диво! Господь упав, а людина повстала» (Климент Олександрійський. Увіщення до язичників. 111,3).

Тепер стає ясніше – чому Христос так наполегливо звертає увагу людей до таємниці Свого Буття. Уявімо, що міст через прірву чи річку вже збудовано. Він збудований, пофарбований, перевірений, оформлена вся належна документація… Уявімо навіть неймовірне – що будівельники навіть сміття за собою вивезли… Що ж лишилося зробити насамкінець? Потрібно змінити дорожні покажчики на окільних дорогах: «Старий міст закритий. Дорога до нового мосту — ось тут!» Сам Христос є цей Міст («Я є шлях» [Ін. 14, 6]) від землі до Неба. Головне у Христі – це, те що Він є. Але на цю таємницю повноти Христа (бо ця повнота вбирає в себе і Боже, і людське) і треба вказати людям як на джерело їхнього спасіння. Тому Христос і закликає до Себе, до поєднання з Собою.

Навіщо це було потрібне? Причина в тому, що люди, впавши в гріх і смерть, втратили Бога. Бога – а не Ангела. Бога – а не знання про Бога. А Бог це Вічність, це Життя. І якщо ми втрачаємо Бога, ми втрачаємо життя, ми починаємо вмирати. І ось Бог приходить нам назустріч, Бог виходить на наші пошуки.

Згадаймо початок біблійної історії: коли Адам упав, він сховався від Бога під деревами… Не будемо засуджувати нашого предка. Ця поведінка властива кожному з нас. Кожен з нас намагається вигородити такі хвилини у своєму житті, в які Бог не заглядав би. Саме воно породило приказку «хоч святих винось». Коли гулянка у хаті досягала відомого градуса, то залишки християнської совісті підказували, що подальші неподобства творити у присутності християнських святинь не можна. Тому ікони святих або повертали до стіни, або виносили до іншої кімнати. І потім, переконавшись, що Бог їх тепер не бачить, продовжували гулянку вже до ранку...

 Це і зараз є у житті кожного з нас: практично всі ми ставимося до Бога дуже дивно. Я думаю, що в нашому світі немає жодної людини, навіть атеїста, яка не хотіла б одного разу зустрітися з Богом. Навіть атеїст скаже: «На жаль, Бога немає, але якби Він був, я б з Ним зустрівся і поставив би Йому кілька запитань…». Але з іншого боку, навіть серед ченців важко знайти людину, яка була б готова жити все життя у присутності Бога. Всі ми ставимося до Бога як свого роду генератора гуманітарної допомоги. «Ти, Господи, з'явись переді мною! Я вручу Тобі список моїх побажань: здоров’я міцніше, зарплати побільше, житлова площа ширша… Так, і ще, Господи, зроби так, щоб у сусідки корова задерла ноги… Ну, ось, Господи, Ти виконай ці мої прохання, а потім вийди, будь ласка, за двері і не підглядай... Мені тут погрішити кортить... Якщо потім мені знову буде погано, то я Тебе знову покличу, і Ти зайди!».

Бог ввічливий. Якщо ми просимо вийти Його за двері - Він виходить, йде з нашого життя. Але якщо Бог відходить від нас на наше прохання – Він разом із Собою віддаляє від нас і Життя, бо Бог є Життям. І з чим ми залишаємося? З тим, що не життя. Ми залишаємося зі смертю.