4. БІЛЬ ВСІХ РЕЛІГІЙ

Є одна риса, яка ріднить різні релігії (таких рис досить мало — релігії різняться в набагато більшому). Ця спільна риса у тому, що майже всі релігії переконані у хворобливості нинішнього людського стану. Якась глибока неправда є в образі нашого життя. Справа не в тому, що ми так чи інакше грішимо. Саме у самому образі буття людини та людства є неправда.

По-перше, вона проявляється в тому, що ми занурені у світ помилок та ілюзій. Головне незримо для нас, а неголовне з настирливими подробицями обступає наші почуття і топить і дробить нас у собі… Буддизм та індуїзм говорять про майя та сансара; Платон – про «печеру»; Біблія – про світ, підкорений «тлінню»…

По-друге, найглибша неправда полягає в тому, що ми занурені у світ несвободи, у світ страждання. Це світ радикальної та загальної несвободи – світ страждань (дукхі) та детермінізму (карми). У цьому світі нижче (тіло) панує над вищим (душею). І ще як панує: «Доброго, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7,19)!

 По-третє, фундаментальна неправда полягає в тому, що ми є смертними. «Чому ми вмираємо? Смерті не повинно бути!» — це головний біль усіх релігій. Людина випала з буття, зі світу вічного, в якому «немає… ні тіні зміни» (Іак.1, 17) і впала у світ бування. Тут все буває, але нічого не є. Це світ виникнення та відходу, творення та розпаду. У Апостола Павла смерть називається «останнім ворогом» (див.: 1 Кор. 15, 26). Звідси – і його благання: «Хто позбавить мене від цього тіла смерті?» ([Рим. 7, 24]; свт. Григорій Палама ці слова розуміє як благання про звільнення від смерті цього тіла [476]). Зрозуміло, що боротьба зі смертю має бути не боротьбою з її наслідками [477], а боротьбою з її причинами… Причина ж смерті – те, що людина народжується у світі, в якому смерть має свої права. Не хочеш помирати? - Що ж, доведи, що правомочність смерті не поширюється на тебе, що в тебе є екстериторіальність перед її домаганнями. Пред'яви у собі енергії іншого Буття.

Ці три болі: біль про засліплення, біль про несвободу і біль про смерть — сумуючись, породжують фундаментальне питання: «Що є людина?» Головний біль усіх релігій — чому ми не боги? Чому людина така відмінна від тих, кого вона бачить у небесах і в той же час така схожа, споріднена з ними? Фундаментальна релігійна ідея – ідея ієрархічності буття. Людина ж стоїть на межі світів [478].

 Релігії світу з зачудуванням дивляться на людину: звідки взявся цей кентавр, що поєднав дух і плоть. Чому в людині є Божественне начало і є тваринне? [479]. Звідки взявся привід до формули Марини Цвєтаєвої: «Людина — цей видимий дух, болящий бог»? Звідки – самовідчуття Гаврили Державіна?

Що означає ця складність та двоскладеність людини? Це знак його хворобливості та деградації чи символ надії на прийду́ще та відкрите, доступне сходження? В одних релігіях цієї складності людського змішання потрібно позбутися - виділивши в людині якусь аристократичну частину, а все інше скинувши у світ остаточного розпаду. Для християнства саме людська складність є те, що гідне захоплення подібного державінському і увічнення…

Людство не відчувало нестачі в міфах, що пропонують свої пояснення двоскладності людини [480].

Вавилонський міф, наприклад, це пояснює так. Якось мати всіх богів богиня Тіамат вирішила вбити всіх своїх дітей (подібно до грецького Кроноса, який пожирав своїх дітей). Але діти дізналися про задум першобогині, зчинили бунт і вбили Тіамат. Але у Тіамат був коханець - бог на ім'я Кінгу, і він був єдиним, хто став на захист Тіамат. Коли Тіамат була вбита іншими богами, ті спіймали Кінгу, вбили його, стовкли його в ступі, а потім, приступивши до створення людей, вони додали кров Кінгу в глину, з якої ліпили людей. Так виявилось, що в глиняному тілі людини біжить кров бога. «Один із богів нехай буде повалений, нехай очистяться боги, в кров його занурившись. З його плоті, з його крові та намішає Нінту глини! Воістину боже і людське з'єднаються, змішавшись у глині!» (Сказання про Атрахасіса, 208-213) [481]. Варто зауважити, що вавилонська міфологія запропонувала дуже непросту конструкцію. Адже Кінгу, з одного боку, бог, але з іншого боку, це ворог усіх богів, тобто, швидше, сатана [482]. І тому не зовсім зрозуміло — Божественне чи сатанінське начало одухотворює людину… «Цар богів Нарру, що людей створив, Зулуммар великий, що здобув їхню глину, цариця, яка їх ліпила, володарка Мама, криву мову людству дали, наділили її назавжди неправедністю і брехнею» [483].

Аналогічний міф був і в Греції. Тут люди також народжуються внаслідок загибелі богів-богоборців. Люди з’явилися внаслідок невдалої спроби Титанів, дітей першобога Урана, повалити молодших, але більш таланистих олімпійців: «У царство небес, кажуть, прагнути стали гіганти; до зірок високих вони нагромаджували сходами гори. Тут всемогутній Батько Олімп розтрощив, послав він блискавку, з Оси скинув Пеліон на неї нагрома́джений. Вантажем землі давимі, лежали тіла велетнів, - тут, за переказами, дітей рясно просичена кров'ю, вологою стала земля і гарячу кров оживила і образ дала їй людей (Овідій. Метаморфози 1,152-159). Звідси зрозуміло, чому Зевс подумував знищити й людей (Платон. Бенкет 190с).

Є, втім, у Греції і оптимістичніший міф про антропогенез. Богоборці Титани побачили в молодшому своєму братові Діонісі загрозу в успадкуванні Зевсу і вирішили немовля Діоніса заманити у свій світ. Але Діоніс жив у світі богів - вгорі, а титани - унизу, у тих місцях, де в олімпійців не було прийнято гуляти. Тоді Титани створили брязкальця, щоб привернути увагу маленького Діоніса-Загрея та мідне дзеркало, щоб ввести його в оману. Коли Діоніс, що визирнув на шум, подивився в це дзеркало, він побачив у ньому себе самого, і вирішив що там, внизу, теж світ богів, і зійшов униз. Коли ж, зачарований дзеркальним відображенням, Діоніс вийшов із безпечного місця, Титани напали на нього, роздерли на частини, зварили, підсмажили та з'їли. Злочинці були негайно спопелені блискавкою Зевса; з диму, що піднявся над їхніми останками, виник людський рід, який тим самим успадкував підступні нахили титанів, але який у той же час зберіг крихітну порцію божественної душі. Ця душа, будучи субстанцією бога Діоніса, все ще діє в людях як їхнє внутрішнє «я» (див. Павсаній. Опис Еллади. 8.37,5)… І оскільки «люди походять від Титанів, що поглинули Діоніса, наша душевна природа складається з двох елементів - титанічного та діонісичного. Перший тягне нас до тілесного, до земного. Другий - до піднесеного» [484]. «Діоніс розірваний у нас, маючи його в собі, ми стаємо титанами; коли ми знаємо це, то стаємо діонісами простою посвятою» (Олімпіодор. На Федір 87,1). «Ми частина Діоніса, якщо ми складаємося з кіптяви титанів, які скуштували його плоті» (Олімпіодор. До «Федону» 61с).