XIII. ЩО ЗНАЧИТЬ БУТИ ХРИСТІЯНИНОМ? 1. АПОСТОЛИ ЯК СВІДКИ

2000 років християнства відзначатимуть усі. І в церковному середовищі, і поза ним найбільше обговорюється питання про те, що означають 2000 років християнства і як до них ставитися.

Різні люди дуже по-різному сприймають цей рубіж. Для християн це радісна дата, це дата, що підтверджує найголовніший догмат нашої віри: «Бог є любов». Адже «любов довготерпить». А ми ніяк не можемо сказати, що два тисячоліття були тисячоліттями, виповненими тільки святістю. Здебільшого це були 2000 років наших гріхів та злочинів. І те, що Господь терпить нас ці 2000 років, не зрікається нас, а продовжує виливати милості на Свій народ, Свою Церкву (і в явленні нових святинь, і в чудесах, а головне — просто в тому, що Він підтримує наше життя і існування нашої Церкви) — це означає, що наш Бог є воістину Богом довготерпіння, а значить, воістину — Бог є любов. Для нас радісно те, що християнство не вмирає, а переходить у нове тисячоліття. Для християн черговий «міленіум» - це символ вічності християнства, і в третє тисячоліття нашої історії ми входимо, впевнені, що місія Церкви триватиме і за межами 2000 року.

Але є люди, які нове тисячоліття теж зустрічатимуть із радістю, щоправда, мотивованою зовсім інакше. Все більше світських публікацій, пересудів і просто жартів натякають на те, що, вам, християнам, мовляв, вже дві тисячі років... вік солідний... пора на пенсію... так що, панове християнські ортодокси, «зволіть-но вийти геть» з культури, політики, економіки, школи… Ваше місце — в глибинах історії, в музеї. Ми перейдемо рубіж тисячоліть — але без вашого замшілого християнства... Настав час, мовляв, проводжати його на давно заслужену пенсію, а замість нього проповідувати «Третій Заповіт», релігію Нового Віку (Нью Ейдж)...

Є одне вже загальноприйняте словосполучення, яке мене щоразу змушує вигукнути «Contradicitur!» («Заперечую!»). Це слова про «культурну спадщину Православ'я». Чуючи цей вислів, я відчуваю себе зобов'язаним перервати співрозмовника і сказати: «Вибачте, про яку спадщину Ви говорите? Спадщина з'являється там, де спадкодавець помер. А ми таки живі. І ви пробачте, але вам, невірам, ми нічого не заповідали! Це в радянські роки здавалося, що Православ'я вже немає, а залишилися від нього лише предмети «культурної спадщини»: фрески («монументальний живопис»), ікони («твори темперного живопису») та храми («пам'ятники середньовічної архітектури») — і всю цю «спадщину» можна на свій розсуд використовувати. Ми ж відчуваємо, що ми і є та сама Церква, Церква Андрія Рубльова та Сергія Радонезького, і ми світським людям нічого не заповідали, все те, що ви називаєте «культурною спадщиною середньовічного православ'я» — наше, і живемо ми в себе вдома, а не на цвинтарі та не в музеї імені Православної Церкви».

Нікуди християнство не пішло, і християнином можна бути й у ХХІ столітті.

Але що це означає бути християнином? Я спробую дати кілька відповідей на це питання, і кожна наступна буде включати попередню.

Найперша відповідь настільки очевидна і проста, що її якось навіть незручно пропонувати освіченим співрозмовникам, які звикли до складних інтелектуальних ігор. Але істина все ж таки не повинна бути складною, «діалектичною», «антиномічною» і навіть «діалогічно-карнавальною». Отже: християнин – це той, хто дивиться на Христа очима Апостолів. От і все. Далі можна говорити, що цей християнин духовний чи бездуховний, глибший чи більш поверховий, але необхідна, мінімальна умова для того, щоб бути християнином, полягає саме в цьому: дивитися на Христа очима Апостолів.

Справа в тому, що на Христа можна дивитись по-різному. Можна дивитися очима ап. Іоанна, а можна – очима Іуди… Наприкінці 1950-х рр., у той час, який газети називають «хрущовською відлигою», з'явилася хвиля мемуарів класиків радянської культури. З’явилися перші відомості про людей, які загинули в таборах, заарештованих, гнаних — у тому числі про видатних учених, поетів, письменників. І тоді ті, хто процвітали та отримували сталінські премії та ордени, кинулися захищати свій успіх, який став виглядати дуже скандальним на тлі трагедій їхніх репресованих колег: «Ну що ви, я дружив із тими, хто був у ГУЛазі, я навіть намагався їх захищати … Ну і що ж, що мені довелося написати в «Правді» статтю проти цього мого друга… При цьому я скільки міг намагався його захищати… Від мене вимагали написати, ніби він є агентом японської розвідки, а я обмежився тим, що написав, що він глибоко помиляється ... Та я сам дивом уникнув арешту! Я так мужньо його захищав, що навіть премію тільки другого ступеня отримав, хоча за своїми талантами заслуговував на першу!» І тоді в непідцензурній, т.зв. самвидавничій літературі з'явилася єхідна епіграма: «Мабуть, совість у зрадників чиста. Серед них також бувають чудо-юди. Знову вийшла біографія Христа У популярнім викладі Іуди»…

Отже, можна дивитися на Христа різними очима. Є погляд Юди на Христа, а є погляд Понтія Пілата (пілатовський погляд на Христа представлений у романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита»). Це не погляд ненависті, це погляд холодної байдужості... Є одне питання в Євангелії, на яке Христос не відповів, незважаючи на Своє всезнання. Причому питання не було приватним; це було найважливіше питання: «Що є істина?»

Чому Спаситель не став відповідати на це запитання? Не тому, що Він не знав, що є Істина. Він сам був Істиною («Я є Шлях Істина і Життя»)... Але дуже багато залежить від інтонації, з якою поставлене питання.

Бесіда Понтія Пілата і Христа — ніби очна ставка всієї давньої язичницької мудрості та Нового Євангелія. Мудра язичницька імперія одряхліла вже настільки, що її найкращі вчені проголосили як результат своїх пошуків — людина нічого не може пізнати. Такий підсумковий висновок філософії тих часів, філософії скептицизму та релятивізму: достовірно пізнати нічого не можна, нічого людині не вдається дізнатися справжнього про світ або про себе саму; філософи вже довели неміч людського розуму, відносність всіх наших уявлень.