XII. ЧИ БУВ ІІСУС В ІНДІЇ?

Христа відправили на заслання. Його заслали в Гімалаї, в Шамбалу - куди подалі, аби не пустити Його на поріг свого дому та свого серця. Я говорю не про події двадцятивікової давності, а про те, що відбувається сьогодні, в Росії.

Не хочеться людині жити за Євангелієм. Але сказати чесно (хоча б самому собі): «Мені Євангеліє заважає, я не житиму за його заповідями», — значить позбутися дещиці інтелектуальної та культурної респектабельності. Тому створюється складніший механізм протиєвангельського самозахисту: «Христа я поважаю, але Євангеліям не вірю, бо це надто церковні книги. Кажуть («наука довела»), що церковні Євангелія – це пізні та спотворені книги, в яких вже втрачено справжній езотеризм Вчення Іісуса. Христос, кажуть, насправді був в Індії (чи то в роки своєї юності, чи після розп'яття), і там Він навчився справжньої мудрості. Мудрість ця не записана та туманна. Але, безперечно, вона полягала саме в тому, що особисто мені подобається саме сьогодні». Таким чином реальні слова Христа, записані в реальних і давніх християнських джерелах, усуваються - заради того, щоб із Христа зробити папугу, що слухняно піддакує окультно-інтелектуальним модам сучасності. Адже якщо від Нього залишилося лише мовчання та безладні уривки легенд, то це мовчання можна витлумачити як знак згоди з чим завгодно. А завгодно мені, щоб Христос був згоден саме зі мною.

Так Христа, який прийшов, щоб Новим Завітом розсіяти магію язичництва, намагаються представити покровителем вітхого окультизму, що відродився. Так Христос, який прийшов оновити та обпалити людське сумління, трансформується у магічний талісман із пушкінської казки. «Світ мій, дзеркальце, скажи, я на світі всіх миліша, всіх рум'яніша й біліша?» Євангелія від Матвія, від Марка, від Луки та від Івана у відповідь на це запитання ясно скажуть: «Ні!». Ну що ж - на горище їх, таких упертих! Всі ці Євангелія мовчать про перші 30 років життя Христа. Це мовчання не дивно: античні історики взагалі не вважали за потрібне розповідати про дитячі роки своїх героїв. Плутарх у «Порівняльних життєписах» так починає оповідання про Цезаря: «Коли Сулла захопив владу, він не зміг спонукати Цезаря до розлучення з Корнелією». Як бачимо, про дитинство Цезаря просто жодного слова. Чи було дитинство Цезаря таємниче? Секретно? Невідомо? Чи провів він дитячі роки у гімалайському ашрамі? Та ні – просто антична література не вміє описувати «негероїчний», безподійний час.

Але Євангелія – це й не біографія. Це не портрет Христа і не розповідь про Його життя. Це ікона. І розповідь про Його служіння. Про те, що Господь зробив «нас заради і нашого заради спасіння». У цьому відмінність справжніх Євангелій від апокрифів: Христос не творить безглуздих чудес, Він не робить нічого просто шокуючого [404].

У каноні всі чудеса Христа центровані довкола головного: відживлення нашої людської природи. Розповіді про другорядне відвернули б від головного. Людина, захоплена проповідями і чудесами, що множаться рік у рік, не помітила б головного дива: Жертви і Воскресіння. І саме у ап. Іоанна — людини, яка пише наймістичніше Євангеліє, людини, яка багато років жила під одним дахом з матір'ю Іісуса і більше будь-кого могла знати про роки молодості Спасителя, менше, ніж в інших приділено уваги довеликоднім подіям.

Є своя духовна педагогіка в тому, що юдеям була невідома могила Мойсея і в тому, що сам Мойсей не зміг увійти в землю обітовану (інакше міг би виникнути культ Мойсея, в променях якого померкла б пам'ять про Того, Хто дав Мойсея Ізраїлю). Є своя педагогіка і в тому, що Апостоли мовчать про роки, що передують Голгофі. В очах Апостолів Христос це Той, Хто дає людям, а не Той, Хто бере від людей. Оскільки до початку Свого відкритого служіння Христос не розкриває таємниці свого зростання серед людей («велика благочестя таємниця: Бог з'явився во плоті» [1 Тим. 3, 16]), то і Євангелісти не стали «підглядати».

Але саме та підстава, якою Апостоли не говорили про молодість Христа, робить цей період Його життя надзвичайно привабливим для окультистів. Апостоли не говорять про ранні роки, «бо я розсудив бути у вас незнаючим нічого, крім Іісуса Христа, та й розп'ятого» (1 Кор. 2, 2). Апостоли поглинені містерією Хреста і говорять тільки про неї. Окультисти не люблять Хреста. Він їм незрозумілий — і тому вони готові писати свої «євангелії», в яких розп'яття виявляється лише традиційним сюжетним завершенням, неминучим жестом. Щоб не залишатися поблизу завершальної Голгофи, теософи тікають у юність Христа.

Окультисти не хочуть бути християнами, вони не хочуть слухати ясних слів Христа про Його служіння. Христос, Той, хто навчає, їм не милий, тому вони намагаються зробити Христа своїм співучнем, мостяться Самого Христа посадити навколішки біля ніг Єдиного Великого Будди.

І ось могилу Христа показують то в Кашмірі, то в Японії, а Його Самого оголошують то учнем єгипетських магів, то вишкільником тибетських магів, то вихованцем магів японських. І люди готові вірити всьому - аби не свідченням Апостолів. Вчителька Реріхів Олена Блаватська (а після неї – Ганна Безант) запевняла, що Христос народився у ІІ ст. «до Різдва Христового», а реріхівський учень Ендрю Томас (Томашевський) не менш безапеляційно запевняв, що Христос народився у III в. після Різдва Христового. Жодних аргументів ніхто з них не навів — але за законами жанру цього не потрібно: пропаганда є пропаганда. Головне — підірвати довіру до церковної традиції, а потім уже можна буде розпочати реалізацію великого заклику засновника «Аум Сенріке»: «Перетворимо Росію на Шамбалу!».

Пропаганда ведеться настільки смачно, що жодним критичним запереченням навіть не дозволяють бути. М. Реріх інструктує, що «якщо поважний мусульманин буде стверджувати, що могила Христа знаходиться в Шрінагарі, ви не станете суворо суперечити йому» [405]. А я стану. Бо промовчати — означає погодитися з тим, що Христос не помер на Голгофі, що Він лише знепритомнів, а потім підвівся з могили і пішов до Індії, де й помер від старості і вже не воскрес, але остаточно згнив в азійскій землі…