IX. ГРІХ БЕЗ ПРОЩЕННЯ

Один із найбільш вражаючих рядків Євангелії – «Всякий гріх і хула простяться людям, а хула на Духа не проститься людям. Якщо хтось скаже слово на Сина Людського, проститься йому; якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому» (Мт. 12,31-32).

Чому таке жорстке попередження? Невже у різних особистостей у Трійці різні характери, і Дух образливіший за Сина? Чому такий різкий виняток? Виявляється, той, знайомий нам по «Братам Карамазовим», мерзотник, який кинув дівчинку-кріпачку на корм собакам, може бути прощений, а людина, яка сказала лише одне слово, не має вже жодної надії?

З погляду моральної подібне судження не може бути зрозумілим. Чи означає це, що Христос проповідував аморальні речі? Очевидно, що ні. Отже, треба шукати іншу перспективу, в якій слова Христа знаходять свій зміст. Якщо цією перспективою не може бути моралістика, то йдеться про релігію.

Так, потреби та мірки етики та релігії не завжди збігаються. Як не завжди збігаються правила гарного тону та правила поведінки рятівника. Недобре чоловікові класти руку на груди незнайомій жінці і, не спитавши її дозволу, торкатися своїми губами її вуст. Але чи будемо ми з цих позицій оцінювати рятівника, який робить штучне дихання горе-плавчисі, що втратила свідомість? Чи ми зватимемо міліцію, щоб вона зупинила хулігана?

Ось також і та трудність, до вирішення якої спрямована Священна історія, – це трудність релігійна, а не моральна. Головна проблема людства не в тому, що воно схильне забувати про моральні прописи. Найстрашніша невдача людства, як вона усвідомлюється релігійною думкою – те, що ми смертні.

Напевно, всі релігійні мислителі погодяться зі словами апостола Павла: «Господь – єдиний, хто має безсмертя» (1 Тим. 6,16). Все інше має життя лише через причастя до Бога. Джерело безсмертного життя одне. Там, куди долетять краплі того струменя буття, що б'є з цього Джерела, там теж буде життя. Але що буде з тими, хто відвертає своє обличчя від цих крапель? Якщо Бог є життям, а людина відверне від Нього обличчя – куди ж буде спрямований його погляд? У порожнечу. Пам'ятаєте, у «Гамлеті» - «Ти очі повернув зінцями в душу, а там суцільні плями чорноти»?..

Усім нам знайомий той біль, що виникає при різкому перепаді висоти і, відповідно, тиску. Бог створив нас для Себе, для життя у Вічності. Тому Він наситив нас таким багатством життя, щоб ми почували себе добре, будучи оточеними Вічним Життям. Але ми відпали в порожнечу, у розріджені верстви буття. І ця порожнеча почала відсмоктувати з нас тиск, який став надлишковим. Від цього перепаду почалися наші болі. Ми почали розриватися зсередини. Інші істоти у світі не були створені для Вічності, і тому міра їхнього болю в нашому світі незрівнянна з людською.

Звідси та незвичайність місця людини у світі, яка настільки наполегливо породжує питання, подібні до тих, що народилися у Тютчева чи у Семена Франка:

Як виник і як поясниш

Роздрай що у загальнім хорі

Душа не те співа, що море

Й мурмоче мислячий комиш?   Федір Тютчев

 «Звідки, цей розлад між людською душею і всім світом, до складу якого входить і вона сама? Це великий факт людського буття. Такий мізерний і дрібний факт, як нездатність двоногої тварини, іменованої людиною, спокійно влаштуватися на землі, є - для погляду, зверненого всередину і вглиб - свідченням нашої приналежності до зовсім іншого буття» [363].

Але люди випали із Богоспілкування. Люди не змогли самі повернути собі Бога. Що ж тоді Бог вийшов на пошуки людини.

Бог шукає людину не для покарання. У притчі про вівцю, що загубилася, пастир шукає овечку не для того, щоб у покарання здерти з неї три шкури, а щоб позбавити від небезпек. У притчі про блудного сина батько грішникові, що повернувся, влаштовує бенкет, а не головомийку.

Отже, Бог простягає людині руку допомоги. Точніше – дві руки: Сина і Духа [364]. Але постають ці дві руки у полі зору людини по-різному. Син приходить «в образі раба» (Фил. 2,7). Він приходить під завісою плоті (Євр. 10,20). «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на викуп багатьох» (Мт. 20,28).

Служіння Сина потаємне. Таємниця Його може бути пізнана тільки тим, кому її відкриє Дух: «Ніхто не може назвати Іісуса Господом, як тільки Святим Духом» (1 Кор. 12,3). Тому, якщо людина не впізнала в Іісусі Господа – це не її провина. Йому не було одкровення, що присвячує його у «велику таємницю благочестя: Бог з'явився в тілі» (1 Тим. 3,16). Людина, яка не знала про таємницю, не винна, що йде по життю, не озираючись на неї… Тому «Якщо хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому».

Але інакше діє Дух. Син Людський приховує Свою Божественність. Дух Свою Божественність відкриває (і водночас відкриває і Божественність Сина). Одне з біблійних значень слова Дух – це прояв Бога у світі, вторгнення Творця до нашої буденності. І якщо Бог неприховано стоїть на порозі твоєї душі, а ти Його відганяєш - значить, ти знову пройшов повз Життя.

Той, хто не помічає простягнутої йому рятуючої руки або в затьмаренні молотить по ній - залишиться віч-на-віч зі своєю бідою. Тільки Бог може знову наповнити нас своєю вічністю. Тільки Він може знову так зрівняти тиск усередині нас і зовні, щоб при поверненні у Вічність ми не були сплюснуті.   Якщо всередині нас тиск впав (бо наші колишні внутрішні сили були висмоктані з нас тією порожнечею, в якій ми звично плавали), а ми відкинули Дух, готовий знову виповнити нас Повнотою Того, Хто наповнює все (Еф. 1,23), то цю порожнечу ми пронесемо у собі у вічні обителі. У Вічності опиняться ті, хто не пристосований до життя в ній. І тоді – «Ти будеш їсти, і не будеш ситий, порожнеча буде всередині тебе» (Мих. 6,14).

Саме тому «якщо хтось скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому столітті, ні в майбутньому». Той, хто не звик жити з Богом тут, сахатиметься і лякатиметься в незвичній новизні майбутнього життя. Гріх хули на Духа – це не сумніви у незрозумілому; це злочин опору явному.