4. АПОСТОЛЬСЬКА НЕТЕРПИМІСТЬ

Так часто звинувачують сьогодні Церкву в теплохолодності, що вона зовсім не схожа на Церкву Апостолів, на полум'яну громаду первохристиян. Це правда. Але на перших християн ми схожі саме в тому, що найбільше і не подобається в нас людям «всерелігійним». У будь-чому можна протиставляти перших християн і нас. Але тільки не в одному. Не можна протиставляти сучасну «православну нетерпимість» «терпимості апостолів», тому що останньої просто не було. Апостоли нікого не переслідували (як і православні зараз). Вони лише твердо стояли на своєму: немає спасіння поза Христом, а тому «не можете пити чашу Господню та чашу бісовську» (1 Кор. 10, 21). Немає повернення в минуле, коли «не знаючи Бога, ви служили богам, які в суті не боги» (Гал. 4, 8).

Надто добре знали і Апостоли, і перші християни світ язичницьких містерій, філософій, світ без Христа. Вони проповідували не в атеїстичному світі, а в світі, де кожна людина, кожна сім'я, кожен народ уже мали свою релігійну традицію. І цьому світу вони принесли нове. Сьогоднішній світ, не знаючи до ладу Нового Заповіту, а також порядком відвикнувши від справжнього язичництва, вважає, ніби Новий Заповіт можна «оновити» через щеплення до нього язичницького окультизму.

І ось - з дванадцяти перших Апостолів Христа десять були вбиті за свою проповідь (крім Іуди Іскаріота та апостола Іоанна, який після багатьох заслань та арештів таки ненасильницьки пішов із цього життя). Було вбито і апостола Павла. Всі вони вважали за краще піти на смерть, але не схилитися перед богами «язиков» [351].

Якби в їх уявленні Христос був втіленням одного з багатьох ієрархів чи духів, якби Він здавався їм лише черговим «аватаром» - вони не стали б ціною своїх життів відмовлятися від шанування інших «синів божих».

Якби Бог Біблії сприймався як один серед багатьох інших богів, як одна з багатьох еманацій Єдиного, поряд з Ним було б природно шанувати інші божества. Як писав апологет язичництва Цельс, «Хто шанує кількох богів, тим самим робить приємне Богу, оскільки він шанує щось від великого Бога. Тому, якщо хтось шанує і обожнює всіх (наближених Бога), він не ображає Бога, якому всі вони належать. Вірно ж, той, хто, говорячи про Бога, стверджує, що тільки одного можна назвати Господом, чинить нечестиво, тому що він тим самим розділяє царство Боже, створює в ньому розбрат, начебто існували (дві) партії і був якийсь інший, що протистоїть Богові» (Ориген, Проти Цельса 7, 2 і 8, 11).

Але біблійні пророки, а згодом і християни таки вважали, що духовний світ розділився. І тому дружба з язичницькими духами є ворожнечею проти Бога. Можливо, деякі язичницькі ритуали, образи, містерії самі по собі не такі вже й погані; далеко не все в язичницькому релігійному житті може бути оцінено як навіювання сатани. Але коли прийшло Світло, коли відкрилася можливість прямого звернення до Бога, вже не можна залишатися у світі язичницьких двозначностей. Відвертатися від Христа, що прийшов до людей, і звертатися до колишніх язичницьких заклинань - значить опиратися Христу, зрікатися Нього.

І пророки і апостоли визнавали, що інші народи мають свої божества [352] - але рішуче відмовлялися визнати за богами язичників статус Істинного Творця (язичники, втім, цьому й самі особливо не наполягали). Звідси - слова апостола Павла: «Отже, про вживання в їжу ідоложертовного ми знаємо, що ідол у світі ніщо, і що немає іншого Бога, крім Єдиного. Бо хоч і є так звані боги, чи на небі, чи на землі, бо є багато богів і володарів багато, але в нас один Бог Отець, з якого всі, і ми для Нього, і один Господь Іісус Христос, Яким всі і ми Ним» (1 Кор. 8, 4–6). Якби ця фраза звучала як «знаємо, що є багато богів і володарів багато; але у нас один Бог Батько» - це було б маніфестом звичайного язичництва: ми вибираємо свого бога із безлічі владик, і поважаємо право інших релігій мати спілкування з іншими богами (якщо я зберігаю гроші в банку А, це не означає, що я заперечую право інших людей зберігати їхні гроші у банку В). Але богословсько-метафізичне навантаження, що негайно додається, різко змінює ситуацію: «у нас один Бог Отець, з якого все». Не просто – «у нас є Бог, з якого походимо ми, наше плем'я, наша віра», але – «з якого все» (тобто - з цього Джерела все отримало своє буття), а також «Яким все» (тобто і досі все, що є, існує за причетністю до цього Істинного Буття).

Християни переконані, що ті, хто вкладають свої серця та гроші у свої язичницькі банки, надто близькі до краху. Їх «космічні ієрархії» лише економічні піраміди типу МММ. І не від злості до цих людей, а від бажання їм добра апостоли знову і знову попереджали: відійдіть поки не пізно від ваших богів. Зверніться до Єдиного Вічного Творця.

Відмова ж від Завіту з Особистим Богом, який поза Себе створив всесвіт, означає розчинення себе в космосі, підпорядкування свого життя і своєї долі безликим і бездумним, немилосе́рдним законам космосу (наприклад, законам карми та астрології).

Так, у язичництві є відблиски правди. Як у воді теж є розчинений кисень. Але якщо водолаз вважає себе рибою і спробує дихати цим повітрям, він загине. Йому простягнуто повітровід з поверхні. А він дихатиме через раз: раз зі шланга, а раз - прямо пускаючи воду у свої легені... Те, що він скоро загине від таких вправ, очевидно. Але смерть душі не така помітна. І «всерелігійні», «терпимі» і «відкриті» окультисти носять у своїх тілах агонізуючі, протруєні «космічними енергіями», душі, що розпадаються, але при тому запевняють християн, що хворі саме ми - хворі на «нетерпимість».

Я це говорю не з книг. Будь-який православний священик може розповісти десятки історій про людей, які виростили у собі духовні хвороби, намагаючись поєднати християнство зі «східними вченнями». Іноді відлуння цих катастроф прориваються навіть на сторінки газет [353]...