3. БОГОСЛІ́В’Я ЧОРНОБИЛЯ

Знову повернемося до Чорнобиля. Люди, які живуть навколо нього, не винні у своїй біді. І все ж таки смерть оселилася в їхніх будинках. І ось приїжджає лікар і каже: я зміг знайти ліки від вашої хвороби. Ці ампули в мене; прийдіть до мене, і я вам їх дам безкоштовно.

Цей лікар зупинився у селі Мала Іванівка. І мешканці Верхньої Івантіївки, дізнавшись про це, заявили гучний протест: ми не лікуватимемося у цього лікаря, бо він зупинився не в нас, а в наших сусідів. Самі не підемо і наших дітей не пустимо... Так, Христос втілився не в Калузі і не на берегах Інду. Але питання «чи врятуються індуси», які не прийшли до Христа, виявляється так само абстрактно-моралістичним, як і питання про те, чи врятуються «івантіївці», скривджені тим, що лікар оселився не в них. Адже лікар не по злості так зробив і не через несправедливість. Він прийшов у зону смертельної поразки (хоча міг цього й не робити) і оселився там, де швидше міг знайти перших пацієнтів.

А у мешканців хутірця у Нових Черемхах ситуація виявилася ще складнішою: вони б пішли до лікаря по ліки – але листоноші до них не дійшли, а радіозв'язок не працював... Ніхто й не знав, що в цій глухомані ще живуть люди. Вони хворітимуть і передчасно помруть. Чи винен у цьому лікар, який приїхав до Малої Іванівки? Індуси чули про Христа і не прийняли його. Ацтеки багато століть і не чули про Нього. Чи Христос винен, що кожну гору Він не зробив горою Преображення?

Ще були люди, які і почули, і навіть сходили подивитися на лікаря та його помічників, але так і не могли зрозуміти, навіщо це треба. Чому всі говорять про небезпеку? Начебто все як завжди. І сонце світить, і квіти зростають. Хіба що поросята іноді дивні народжуються – так для цього є ветеринари, а нам навіщо ці ліки пити. Ми здорові. Ми споконвіку самі себе лікували. І цей лікар не кращий за наших бабок. І ваш Іісус не кращий за наші махатми.

Інші готові прийняти ліки, але кажуть: тільки особисто з рук лікаря. Його помічникам ми не довіряємо. От якби він особисто з'явився мені, скажімо, сьогодні після обіду - я з ним повечеряв би, а потім і ліки, мабуть, прийняв... В «Духовном луге» розповідається про святого старця, який звершував Літургію з вживанням єретичного Символу віри, але в співслужінні Ангелів. Зустрівши заперечення православного, старець запитав Ангелів - чому вони самі не попередили його про небезпеку. «Бач, Бог так влаштував, щоб люди навчалися від людей же», - була йому відповідь [347]. І ось ці людські руки, якими написано слово Боже і якими воно розноситься між людьми – багатьом не подобаються. Гидують.

А ще були люди, які і почули, і прийшли, але не прислухалися до попереджень лікаря. Скажімо, виявилося, що ліки не можна запивати горілкою. А ці пацієнти вийшли з лікарні, і одразу повернули свої стопи до найближчого шинка: «Ну, що мужики, треба ж зцілення відзначити!.. І за лікаря випити – свята справа!.. І медсестричку не забути!.. І за тих, хто в морі!». А в результаті виблювали з себе прийняті ліки. Лікар винен, що не бігав за кожним і не бив по руках?

Виявились і такі люди, що причастилися ліками, та всі правила його застосування зберігали. Але їх неможливо було умовити триматися подалі від епіцентру вибуху. Їм все здавалося, що там є щось екзотичніше і що взагалі небезпека радіації перебільшена. Вони і в християнський храм ходили, і в Шамбалу щовечора через астрал літали. Христу вони надали високе звання в Космічній Ієрархії (полковника планетарного Логосу), але не вважали соромним спілкуватися з лейтенантами («барабашками») і з генералами Фохатами.

Нарешті, з'явилися і такі, які слухали настанови лікаря з надзвичайним благоговінням і запам'ятали напам'ять усі його інструкції. Вони назубок знають, як користуватися ліками, з чим вони несумісні, а що, навпаки, допомагає його кращому засвоєнню. Ось тільки самі ліки вони так і не скуштували.

Про останні дві групи варто поговорити особливо.

Чому не можна поєднувати служіння Христу з «контактерством» та шануванням інших божеств?

З погляду язичницької філософії Божество, Абсолютна Реальність знаходиться не просто поза людським пізнанням. Вона перебуває поза всяким зв'язком зі світом людей. Від Абсолюту до світу людей йде ієрархія, сходи світів (еонів, еманацій, духів), і лише ті її нижчі щаблі, які безпосередньо є сусідами з нашим світом, можуть бути доступні релігійному наважуванню людей. Божество є таким, що його не можна пізнати і знайти, а тому релігійний імпульс слід спрямувати на ті інстанції, що ближче до Землі і доступніше - на світ богів.

Радість же Біблії (як Старого, так і Нового Заповіту) у тому, що Абсолют, Джерело будь-якого буття Сам створив світ людей. Він не доручив це комусь із підлеглих духів, але Сам відкрив Свою любов тим, що впокорив Себе до створення нашого світу. Щільне коло «олімпійців», кільце божків і духів, які у багато шарів сповивали свідомість язичника, було розірвано простими словами: «На початку Бог створив небо і землю» (Бут. 1, 1). Бог – зовсім інший, ніж світ. Бог не є космосом. Бог не є людиною. Бог непізнаваний і невимовний. І все-таки саме Він створив наш світ і відкрив Себе в ньому. Вище і незбагненне Буття, виявилося, любить нас, а ми - у відповідь - можемо любити саме Його (а не космічного посередника) і можемо звертатися до Нього як до Особистості. Людина отримує право говорити Абсолюту – «Ти».

Християнство чудово знає і глибоко переживає Незбагненність Бога. «Жодна буддійська література, ніякий грецький неоплатонізм, ніяка західна містика, середньовічна чи нова, не може і зрівнятися з Ареопагітиками за інтенсивністю трансцендентних відчуттів, - пише О. Ф. Лосєв. - Це не риторика, але це якась містична музика, де вже не чути окремих слів, але тільки чути прибій і відбій якогось неосяжного моря трансцендентності... По-перше, тут перед нами не так філософія і богослов'я, як гімни, оспівування. По-друге, безсумнівно, це оспівування відноситься тільки до особистості - правда, абсолютно-трансцендентної і ні з чим не порівнянної, але обов'язково до особистості. Вся ця надзвичайно напружена містика гімнів можлива лише перед якоюсь особою, перед Ликом, хай невідомим і незбагненним, але обов'язково Ликом, який може бути побачений очима і відчутим серцем, який може бути предметом людського спілкування і який може торкнутися людської особистості своїм інтимним і палким дотиком. Вся ця апофатична музика є як би упоєння благодаттю, що походить від цієї невідомої, але інтимно-близької Особистості, коли людина відчуває спрагу вічно її оспівувати і вихваляти, не в змозі будучі наситити себе ніякими гімнами і ніякою молитвою. Від буддійської спраги самоприсипляння це відрізняється величезною потребою досягти позитивних основ буття, позитивних аж до того, щоб спілкуватися вже не зі сліпим становленням речей, і навіть не з самими речами, живими чи мертвими, але тільки з особистістю, яка ясно знає себе і знає інше і здатна до розумного життя та до людського спілкування. Така свідомість вже не потребує абстрактної філософії. Дедукція категорій для нього дуже маленька та нудна справа. Маючи колосальну силу антиноміко-синтетичних устремлінь, воно анітрохи не цікавиться самими категоріями, а просто оспівує найвище буття з усіма його антиноміями та синтезами в такій безпосередній формі, начебто тут і не було ніяких антиномій. У неоплатонізмі саме буття, в якому фіксуються антиномії, набагато холодніше та абстрактніше. У Ареопагіта абсолютна самість, в якій фіксуються антиномії, настільки жива, особиста, багато-життєва, що свідомість філософа зайнята тільки тихим живим спілкуванням з нею, так що тільки хтось інший може з боку спостерігати і систематично розміщувати всі антиномії, що виникають тут, але самому філософові цим ніколи займатися... Якби ми почали шукати, де ж в історії філософії те вчення чи система, яка б розкрила у абстрактній думці зміст ареопагитського апофатизму, то, мабуть, ми не могли б знайти іншого більш значного імені, ніж Микола Кузанський.