2. ВТРАЧЕНЕ БЕЗСМЕРТЯ

Людина не має джерела Вічного Життя всередині неї самої. Людина створена за природою ні смертною, ні безсмертною. Бо якби Бог створив її спочатку безсмертною, то зробив би її Богом, а якщо навпаки, створив би її смертною, то Сам виявився б винуватцем його смерті. Отже, Він створив її здатною і до того, і до іншого (свт. Феофіл Антіохійський. До Автолика. 2, 27). Сама по собі людина не має ні потреби померти, ні повноти, необхідної для безсмертя. Вона має лише певну потенцію: до чого «притулить» вона своє буття - такою і стане.

Людина може дихати Богом - і тоді вона стає безсмертною. Але якщо людина замкнена в собі самій і в світі невічних творінь - вона помре. Людина, якою бачить її Православ'я, схожа на водолоза, який отримує повітря по шлангу з корабля. І ось цей водолаз необережним рухом перетиснув шланг і задихається. Марно йому зверху кричати, лаяти або, навпаки, ласкаво повідомляти про те, що капітан не гнівається на нього за зіпсоване майно. Потрібно, щоб хтось інший стрибнув зверху і приніс новий шланг із живлющим повітрям і дав вдихнути невдасі. І плач людей Старого Заповіту до Бога - про те, що немає між нами посередника (Іов. 9, 33). Нема кому донести Гірнє Дихання до людини, що тоне.

Початок людської історії був опалений космічною катастрофою. Через гріх у світ увійшла смерть. Можна сказати, що у світі вибухнув Чорнобиль. Суть не в тому, що Бог сердиться на нас і карає покоління за поколінням за провину Адама. Просто ми самі створили смерть. Ми - винуватці того, що весь світ, весь космос став підкорятися законам розпаду і тління. Бог, навпаки, шукає – як урятувати нас від радіації смерті.

Зовні у Чорнобилі все спокійно. Але людина, яка п'є тамтешнє молоко – п'є смерть. Вона дихає лісовим повітрям – вона вдихає смерть. Вона збирає гриби - вона збирає смерть... Чому не можна бігти в центрі мегаполісу? - Тому що чим інтенсивніше тут дихання, чим більше повітря людина проганятиме через свої легені — тим більше бруду осідатиме в них.

Так і у світі після гріхопадіння: чим більше «космічних енергій» людина пропустить через себе - тим більше продуктів розпаду осідатиме в його душі... Так усі «космічні одкровення» та «екстрасенсорні паси», всі підключення до «енергії космосу» та до «незвіданих ресурсів людства» загрожують енергіями руйнування... Язичництво тому має в Біблії ще одне визначення: рабство порожнім і суєтним стихіям світу. «Доки ми були в дитинстві, ми були поневолені речовими началами світу... Нині ж, пізнавши Бога, або, краще, отримавши пізнання від Бога, для чого повертаєтеся до немічних і бідних начал... хочете ще знову поневолити себе ним» (Гал. 4, 3-9). У грецькому тексті «начала» - це «стихії», тобто, мовою грецької думки, ті першооснови, із яких складений космос. Стихії світу (див.: Кл. 2, 8 і Гал. 4, 3) - stoiceia tou kosmou. Від спілкування з космічними стихіями треба ухилятися – бо «ви з Христом померли для стихій світу» (Кол. 2, 20).

Для ухилення від гри зі «стихіями» (тобто, як вони розуміються релігійно, «космічними енергіями») є дуже ґрунтовна причина: вони не вічні. Одного разу створені стихії, що розгорілися, розтануть (2 Пет. 3, 12). Отже, душа, просичена їх енергіями і прийняла їх замість Божої сили, згорить разом з ними. Для набуття безсмертя душі треба прорватися крізь легіони космічних «енергій» і причаститися Єдиному Безсмертному (див.: 1 Тим. 6, 16). Так що для того, щоб уникнути сумного майбутнього, треба на сьогоднішній день будувати своє релігійне життя не за по́вабом космосу.

Загалом космос жодною із своїх частин не може дати безсмертя. Він може розумітися як нескінченний, як вічний у своїй цілісності. Але будь-яка його частина залучена до кругообігу стихій, і тому те поєднання, яке становить на даний момент цю конкретну частину «проявленого буття», рано чи пізно розпадеться. Людина – дуже швидко; камінь – довше; бог (Брама) ще деякий час затримається у бутті, але потім також зникне у кругообігу елементів. Тільки якщо в людини є надкосмічна опора для буття, тобто якщо у нас є надкосмічне походження від надкосмічної Сутності, якої ніяк не торкнувся потік часу, у нас є шанс на особисте безсмертя. Якщо є особистий Бог, вільний від космосу, особистий і трансцендентний по відношенню до світу Бог, для якого космос є Його вільним творінням і тому космічні цикли, вільно створені Ним, ніяк не підкоряють собі свого Творця, і якщо людина є образом такого Бога - тільки тоді людська особистість має захист від космічного стирання граней, від знищення в космічній стихійності.

Якщо ж людина не дійшла до Бога, заплутавшись у «небесах», «планах» та «астралах» - Бог не може передати йому Своє безсмертя.

З гріхопадіння перших людей у структурі світобудови відбувся зсув, який перервав життєдайний зв'язок людей і Бога. У самій природі людини відбулася мутація, яка зробила її нездатною до справжнього Богоспілкування. Навіть у смерті праведник не поєднувався з Богом. До Христа Царство Радості ще не може увібрати в себе світ, і ніхто зі світу не може вмістити його в себе.

Ось що важливо відзначити для розуміння християнства: фон, на якому воно зазвучало як «Радісна Звістка», як Євангеліє, було досить похмурим. Ні для кого – жодної надії. Світ відрізаний від Життя. Дві найвизначніші рабиністичні школи античності - Гіллеля і Шамая - провели три роки в диспуті на тему «Чи не даремно створено людину?». І дійшли загального висновку: краще було б людині не з'являтися на світ [345].

Тут настав час помітити вихідну різницю між християнським світосприйняттям та тим, що володіє умами сьогодні. Тільки християнство знає ідею прогресу: було дуже погано, було «ветхе», і ось - засіріла зоря оновлення всієї тварі. Світ раціоналізму, просвітництва, світ позитивізму і гедонізму останніх століть хоч і клянеться у вірності ідеї прогресу, насправді у найголовнішому прогресу не бачить і не визнає. Не помітивши єдино важливого Прогресу у прориві від Старого Заповіту до Нового, наше століття розмінювало велику ідею Новизни на дрібні «покращення». Прогрес у техніці війни, прогрес в експлуатації землі та «людських ресурсів», поліпшення в побуті та турботі про тіло... «Та хіба культурний прогрес ставить собі такі завдання, як знищення смерті? - Знаю, що не ставить, але ж тому і його самого дуже високо ставити не можна», - сказав у своєму заповіті Володимир Соловйов [346].