VIII. ЧИ МОЖНА ВРЯТУВАТИСЯ ПОЗА ЦЕРКВИЮ 1. ПОВІТРЯНА БЛОКАДА АБО ДЕ ЖИВУТЬ ДЕМОНИ

Чому православні так переконані, що поза Церквою немає порятунку? Це що – погана риса характеру? Спадщина радянської ідеологічної нетерпимості? Пережиток давнішого «середньовічного» складу думок та почуттів? Якою мірою явне та скандальне дистанціювання православних від інших релігій є особливістю сучасного покоління православних християн, тобто тим, що залежить від нас самих, від нашого настрою, від нашого виховання, а якою це вікова норма православного світовідчуття? Чи виростає православний ізоляціонізм із бажання (гріховного, з погляду світської моралі) частини пастирів і сучасних мирян, чи він виростає із самої серцевини Біблії та православної традиції?

Християни – не господарі своєї Церкви та своєї віри. Вже про Апостолів сказано: «Не ви Мене обрали, а Я вибрав вас» (Ів. 15,16). Християни не володіють жодною істиною. Якби ми були гностиками чи окультистами, які своїми зусиллями та своєю аскезою створюють свої космогонічні системи, ми могли б сказати про себе, що знайшли знання, і ми оволоділи ним. Але це не так: істина сама вторглася в життя Апостолів і сказала: не йдіть проти рожна (див.: Дії 9,5). Віруюча людина не «володіє істиною»; вона служить Їй. Отже, навіть за всього бажання бути «відкритими» і «сучасними», ми просто не можемо вигадувати собі нового Христа.

Входження до Церкви є вступом у конкретну, живу громаду, якій Христос повідомив не розпливчастий набір загадок-коанів, але цілком певне. «Віра - не результат самотнього розумування, в якому вільне від будь-яких зв'язків Я щось вигадує для себе в пошуках істини... І якщо віра не є те, що вигадується мною, то слово її не віддано мені на призволяще і не може бути замінено на інше» [328] .

Євангелія має багато такого, що мені особисто зовсім не подобається. Наприклад, у ньому говориться «блаженні прагнучі й спраглі правди» (Мф. 5, 6), хоча мене більше втішило б, якби там було сказано «блаженні професора богослов'я».

Ще мені дуже хотілося б, щоб у Євангелії не було притчі про десятьох дів. Сенс цієї притчі зрозумілий: можна з усім жаром серця відгукнутися на поклик Жениха, можна стати християнином і при цьому в результаті розминутися з Христом - якщо у світильнику твоєї душі, у твоєму житті олія ревнощів за Богом вигоріла надто швидко, якщо молитовне горіння перших часів життя з Христом ти потім непомітно втратив і до кінця свого життя став звичайним теплохолодним обивателем, який словами говорить про Христа, але нікого не гріє своїми справами. Мені більше була б по серцю та концепція, яка є в секті «Сім'я» (яка раніше носила ім'я «Діти Бога» і набула скандальної популярності тим, що серед засобів проповіді Євангелія вона практикувала проституцію, в тому числі і дитячу, називаючи її «пастирством фліртуючої рибки»): якщо ти одного разу повірив у Христа, то потім ніякі гріхи не зможуть позбавити тебе Царства Небесного, ти просто вже приречений на спасіння [329].

Хотілося б мені багато чого переінакшити в Євангелії... Але не можу - бо негідно християнину цензурувати Євангеліє. Якщо ми «куплені на послух Христові» (Див.: 1 Кор. 6, 19- 20), то треба не пристосовувати слово Боже під наші бажання і наш рівень розуміння, а самим постаратися зрозуміти - що і навіщо сповіщає нам Писання. Якщо ми хочемо зрозуміти саме важливе в Євангелії - а саме зрозуміти, навіщо Бог став людиною і чому Він не обмежився проповідями та бесідами, але ще й помер і воскрес, - треба як мінімум уважно вчитуватися в Писання. А те чи інше своє бажання, ту чи іншу модну думку треба було б звірити з Писанням.

Отже, християнське переконання в тому, що немає спасіння поза Христом – чи це плід людської нетерпимості та обмеженості, чи це неминучий і логічний висновок з того одкровення, що відображено в Писанні?

Власне, те, що сказали про це пророки та Апостоли, було вельми логічним висновком із язичницьких доктрин. Язичники говорили, що ті боги, яким вони моляться - це не той Бог, що був від початку і який дав життя всьому сущому. Люди Біблії погодилися: це так. Отже, і служіння тим, хто не є джерелом життя, не ведуть до Вічного Життя.

Язичники говорили, що вони спілкуються з тими духами, які живуть біля землі, в атмосфері. «Є між вищим світом і нижчою землею якісь серединні божественні сили, розміщені в повітряному просторі, які повідомляють богам усі наші заслуги та сподівання. Греки їх називають «демонами», цих перевізників (туди – прохань, звідти – милостинь) між мешканцями землі і неба. Через них відбуваються і знамення і чудеса магів і всі види пророцтв», - пише Апулей, викладаючи вже філософізовану версію міфології (Апулей. Про божество Сократа, 5). У більш давні часи і вищі боги іменувалися «демонами». Наприклад, в орфічній традиції Ерот – «великий демон... ніжний» (Фр. 83 К). При цьому 58-й орфічний гімн виголошує Ероту «Ти один пануєш, як видно, над усіма». На думку Піфагора, «Скинута на землю, душа блукає в повітрі ... Душами повне все повітря, називаються вони демонами і героями, і від них посилаються людям сни та знамення» (Діоген Лаертський. Про життя філософів. 8,32).

Демони в лексиконі античності є істоти, що є посередниками між вищими богами та людьми. Це не обов'язково саме злі істоти (і тим більше не богоборчі). Сократ говорив про якогось «демона», який спрямовує його по життю ... Філософ-неоплатонік Порфирій запевняє, що якийсь єгипетський жрець, викликав «демона» Гребля – «коли демон був викликаний і постав перед очима, то виявилося, що він не з породи демонів, а з породи богів. Побачивши це, єгиптянин вигукнув: «Щасливий ти!» Хранитель твій – бог, а не демон нижчої породи», проте відразу заборонивши про що б там не було розпитувати викликаного ним духу (Порфірій. Про життя Плотина 10). Втім, і язичники вважали, що демони можуть завдавати зло. В «Одіссеї», наприклад, згадується «жахливий демон» (Гомер, Одисея. 5, 396).

До цих повітряних сил і були спрямовані повсякденні молебні язичників. Магічне заклинання епохи еллінізму закликає: «Прийди до мене дух, що ширяє в повітрі, якого закликають таємними знаками і іменами» [330] ; грецькі магічні папіруси з Єгипту римського часу закликають демона Паредроса, іменуючи його «володар повітря» [331]. Отже, самі язичники запевняли, що повітряна стихія і видиме небо сповнені їх богами. Християни погодились. Їхній Бог – це Бог Неба, а не зримих небес. Це Бог надкосмічний. Якщо ж язичники наполягають, що місце прописки духів, що їх відвідують, – повітря, то доводиться визнати, що атмосфера виконує роль подушки, що гальмує сходження людського розуму до Істинного Бога. Мешканці шарів, ближніх до землі, обкрадають і Бога і людину, переключаючи релігійне прагнення людей на себе. Якщо при цьому звернути увагу на те, що саме від повітряних духів язичники отримують, за їхніми словами, свої пророцтва, і врахувати вельми двозначний, а часто й прямо аморальний характер язичницьких міфів, то важко уникнути висновку про те, що язичників відвідують не духи, службові по відношенню до Бога, а занепалі ангели.