VII. НАВІЩО ХОДИТИ В ХРАМ, ЯКЩО БОГ У МЕНЕ В ДУШІ?

У кожного з нас є знайомі і навіть рідні люди, які з подивом дивляться на наші збори до храму. На їхніх обличчях написано глибоке нерозуміння, а часом обурення. Іноді воно виливається у слова: «Ну гаразд, вдарився ти у віру, нехай уже. Але навіщо ж у храм ходити, стільки часу і сил на це витрачати?! Ось я, наприклад, теж віруюча. Але я вірю у душі. Бог у мене в душі і мені не потрібні жодні зовнішні ритуали. Та згадай, як нещодавно сатирик Михайло Задорнов сказав: «Для спілкування з Богом мені не потрібні жодні посередники!» [315].

Як пояснити таким людям нашу поведінку? Як завжди, є два шляхи: нападу та захисту. Критика такого роду життєвої «філософії» не складна. Зрештою, дещиці здорового глузду достатньо, щоб зрозуміти, що суспільство, в якому блазні (за нинішнім – «сатирики») сприймаються як експерти в галузі богослов'я та духовного життя, дуже хворе. Хворіє воно як мінімум на втрату почуття гумору: воно вже не здатне сміятися, спостерігаючи, як блазень лізе на проповідницьку кафедру... Нинішнє суспільство вважає серйозним те, над чим потішалися наші предки в масляні тижні...

Не варто серйозного відношення і запевнення в тому, що у наших нецерковних «християн» «Бог у душі». Так, звичайно, такий стан є найвищим ідеалом духовного життя. Цього для нас бажав ще апостол Павло: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не зобразиться у вас Христос!» (Гал. 4, 19); «нехай дасть вам міцно утвердитись Духом Його у внутрішній людині, вірою вселитися Христові в ваші серця» (Ефес. 3,16-17).

Якби слова «Бог у мене всередині» сказав преподобний Серафим Саровський – ці слова мали б вагу, бо вони були б чесним свідченням про плід його подвигу. Якби пустельник сказав, що він привчив себе до безперервної внутрішньої молитви, і тому віддаленість храму, який він відвідує лише зрідка, для нього вже не чутлива – у таких устах такі слова теж були б виправдані.

Але коли ми чуємо такі ж слова від обивателів… Тоді ми маємо право поцікавитися: внаслідок яких саме духовних подвигів Ви досягли такого успіху? Бог у Вас у душі? Поясніть, яким був шлях вашої молитви? Як часто ви читаєте молитву Господню?.. Що?.. «Отче наш» Ви погано пам'ятаєте?.. Гаразд, тоді хоча б розкажіть, як саме Ви переживаєте присутність Бога у Вашій душі? Які плоди дарів Духа Ви відчуваєте? Ось Вам підказка: «Плід же духу: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, помірність» (Гал. 5,22-23). Чи є у Вас ці почуття? Ні, не властивості характеру, а дари. Дар – це те, чого в нас раніше не було, але за духовного народження увійшло в наше життя, оновило його? Чи не пам'ятаєте Ви такого оновлення?

Ви можете відрізнити у Вашому душевному досвіді: ось це – «присутність Бога», а ось це – прояв звичайних людських якостей: відчуття краси, гармонії, сумління, людська приязнь?.. Не можете? Ви не помітили того моменту, коли Бог, Творець Всесвіту, увійшов у Ваше життя і у Вашу душу? Хіба ж можна таке не помітити? То, може, Він і не входив?

То, може, Ви сплутали і ототожнили віру в Бога з присутністю Самого Бога? Втім, зачекайте, а віра у Вас є? Адже віра не просто пасивна згода: «ну гаразд, я згідна, що щось там таке є…». Віра – це прагнення до того, щоб виявилося правдою те, що зважилася полюбити душа… Віра не пасивно поступається тиску авторитетів чи доказів; віра активно жадає: «я хочу, мені потрібно, щоб так було!».

Віра – це дія. Це прагнення до того, що вже передчувається, але ще не стало очевидністю. Прагнення до того, що вже доторкнулося до нашого життя, кинуло в нього свій відблиск, але ще не увійшло до нього повністю… Віра – це бажання нового досвіду. Але ті, хто кажуть: «у мене моя віра, і вона в душі» говорять це з такими тьмяними очима, що важко повірити, ніби вони хоч колись відчували прагнення до Бога.

Не можна любити, не виявляючи своєї любові, не роблячи хоч якихось рухів до улюбленої людини. Так само не можна вірити, не виявляючи своєї віри у зовнішніх діях [316]. Троянда, яку дарують коханій, сама собою їй не потрібна. Ця квітка їй дорога не своєю власною красою, а тим відблиском, який поклала на нього любов, людини що подарувала. Квіти куплені і подаровані квіти зовсім по-різному пожвавлюють кімнату. Якщо людина стверджує, що вона любить когось, але вона нічого не робить в ім'я свого кохання: не шукає зустрічей, нічого не дарує, не приділяє часу для спілкування, нічим не жертвує – значить, вона просто хвалиться перед своїми вже закоханими друзями: «Мовляв, і я нічим не гірше, і в мене вже є кохана!».

Отже, ви, які стверджують, що у вас «Бог у душі» – що ви зробили для того, щоб очистити свою душу для такого дивовижного Відвідування? Як і яким ім'ям ви покликали Його? Як Ви зберігаєте Його у собі? Що змінилося у вас від цієї зустрічі? Чи ви полюбили Того, Кого зустріли? І що ви робите заради цієї любові? Якщо ці запитання повергають вас у спантеличене мовчання – то хоча б не вважайте, що перевершили тих, хто хоч щось робить для того, щоб перебувати з Богом! Ті, що вічно стоять – не зневажайте тих, хто йде, навіть якщо ті спотикаються!

Такі питання можна поставити тим, хто свої лінощі виправдовує своєю уявною «духовністю».

Але ж і нам самим важливо усвідомити – навіщо ми ходимо до храму. Що зробити там для Бога? – Але «Він нічого не просить у тебе – Він нічого не потребує» [317]. Значить, щось зробити, потрібне для нас самих? Але що? Слухати проповідь? Сьогодні для цього можна увімкнути радіоприймач. Помолитись? Молитися можна скрізь і щогодини. Більше того, саме така порада апостола: «Безперестанно моліться» (1 Фес. 5,17). Принести пожертву? Сьогодні збирачів багато і на вулицях. Подати поминальну записку? Її можна передати зі знайомими. Поставити свічку? Так її можна поставити перед домашнім образом. То навіщо ж ми ходимо до храму?

Більше того, деякі люди кажуть, що якщо вони хочуть помолитися, то вони йдуть до лісу, до річки чи до моря, і там, у Богозданному Храмі, їм легше відчути велич Творця та прославити Його. Навіщо ж, кажуть вони, нам із безкрайнього Храму заходити під тісні склепіння храму рукотворного?