4. ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ В АНТИЧНОМУ СВІТІ

У своїй історії християни проливали крові, мабуть, не менше за буддистів чи індуїстів. Але ця кров ніколи не була ритуальною. Християни ніколи не вбивали інших людей, щоб спокутувати свої власні гріхи. І тому церковне життя, що давно вкрилося попелом побуту і грішками мирян і пастирів, що у схоластичному спокої шукає рівноваги всіх духовних проблем - все ж таки краще за безумне полум'я, що обпалює ветеранів «контактів з космічним Розумом» [295].

Цей світ, світ язичницьких жертвоприношень був добре знайомий людям Біблії. Біблійні пророки мали можливість на власні очі бачити людські жертвопринесення у своїх сусідів по планеті: у фінікійців… Жорстке відмежування перших християн від «античної спадщини» також стане зрозумілішим, якщо згадати, що в глибині цієї «спадщини» проступала людська кров.

Єгипетська «інквізиція» спалювала тих, кого вважала «біснуватими»: «Багато хто стверджує, що в ці тварюки переселилася душа самого Тифона… У місті Іліфії, пише Манефон, живцем спалювали людей, яких називали Тифоновими, і, провіюючи їх попіл, розсіювали і знищували його» (Плутарх. Про Ісіду та Осіріса, 73)

В «Іліаді» (23,175-176) згадується про заклання 13 троянських юнаків під час поховання Патрокла. Іфігенія, за однією версією, будучи жрицею Артеміди в її храмі в Тавриді, повинна була приносити в жертву чужоземців, що потрапили в ці краї; за іншою - вона сама була вбита своїм же батьком Агамемноном навченим жерцем ... [296]. І навіть в «історичний час», у другій половині I тисячоліття до н.е. такі жертви приносилися, наприклад, в Римі після поразки при Каннах і в Греції перед битвою при Саламіні коли Фемістокл був змушений підкоритися вимозі народу і вбити трьох знатних персів перед битвою (див. Плутарх. Життєпис Фемістокла, 13). «Коли Фемістокл робив жертвопринесення у трієри головного начальника, до нього привели трьох бранців, дуже гарних собою, розкішно одягнених. Як казали, то були діти царської сестри. Тільки-но їх побачив віщун Євфрантід, над жертовними тваринами спалахнуло велике яскраве полум'я, а в ту ж мить побачили й інший знак - з правого боку пролунало чиєсь чхання. Схопивши Фемістокла за руку, жрець наказав йому принести, після молитви, всіх трьох юнаків у жертву з посвятою їх Діонісу Оместу; від цього прийдуть разом і порятунок і перемога. Фемістокл був вражений таким великим і жахливим проріканням, але натовп, що зазвичай шукає порятунку під час великої боротьби і за важких обставин у діяннях, швидше противних розуму, ніж розумних, - і цього разу, зливши всі голоси в спільне моління, звернене до бога, поволік полонених до жертовника і, слухняна велінню віщуна, змусила зробити жертвопринесення» [297]).

Навіть на початку четвертого століття після Різдва Христового людська кров, що зрошує язичницькі вівтарі, ще не була чимось із області далеких переказів: «Фінікійці щороку приносили улюблену та єдинорідну дитину в жертву Кроносу, йому ж у шостий день місяця Метагітіона забивали людей і на Родосі; а в Саламіні, в одному храмі арголідської Афіни і Діомеда, якийсь переслідуваний чоловік оббігав тричі навколо жертовника, і потім жрець, пронизавши йому списом черево, спалював його на вогнищі. Багато таких убивств відбувалося і в Єгипті: у Геліополі, наприклад, щодня приносили три людські жертви, поки, дізнавшись про цю жорстокість, цар Амозіс не наказав замінювати їх восковими зображеннями. На острові Хіос жертвопринесення омадійському Діонісу полягало в розчленуванні людини, теж робилося і в Тенедосі, та й у Лакедемоні жертвою Ареса бувала також людина, і на Криті вчиняли подібні людиногубства на честь Кроноса, а Афіні сирійська Лаодикія щороку приносила в жертву діву, яку тепер заміняють ланню. Так само, людськими ж жертвами умилостивляли своїх богів лівійці і карфагеняни, та й думатинці в Аравії щороку заколювли в жертву отрока і ховали його під жертовником. Понад те історія свідчить, що всі взагалі елліни, перед виступом у похід, приносили в жертву людей», теж робили фракійці та скіфи, а афіняни згадують про принесених в жертву дочок Леоса та Ерехтея. Та й нині, хто не знає, що у великому місті (тобто Римі) у свято латріарського Зевса закопується людина? Справедливість цього засвідчили й найвідоміші філософи. Діодор, який зробив скорочений опис бібліотек, каже, що лівійці, урочисто приносили в жертву Кроносу двісті шляхетних юнаків, і до цієї жертви приєднували не менше трьохсот інших [298]. А письменник римської історії Діонісій розповідає, що в Італії самі Зевс і Аполлон вимагали собі людських жертв від так званих аборигенів, і що ті, яких торкнулася ця вимога, приносили богам частину всіх плодів, а якщо вони не приносили в жертву людей, за те зазнавали різних лих, і доти не бачили кінця злу, доки не прирікали себе на десятину, умертвивши і принісши в жертву десятого з людей, були причиною запустіння своєї країни» (Євсевій Памфіл. Слово василевсу Костянтину з нагоди тридцятиліття його царства, 13) [299].

Інший збірник язичницьких свідчень про людські жертвопринесення в античному світі складає християнський письменник кінця II століття Климент Олександрійський: «Месенець Арістомен заколов триста людей Зевсу Ітомському, вважаючи, що настільки великі і водночас настільки вишукані гекатомби зробив при сприятливих передвістях. У тому числі серед закланих  був і Теопомп, цар лакедемонян, шляхетна і жертовна тварина. Таври — плем'я, що населяє півострів Таврику, тих із чужоземців, яких вони у себе захоплять, після того, як ті, пливучи морем, збилися зі шляху, одразу приносять у жертву Артеміді Таврійській. Ці заклання Евріпід вивів у трагедії. Монім же у «Зібранні дивовижних речей» розповідає, що у Пеллі, місті Фессалії, приносять ахейців у жертву Пелею та Хірину. Аентиклид у книзі «Повернення» повідомляє, що ліктийці (це критське плем'я) заколюють Зевсу людей, а лесбосці подібну жертву приносять Діонісу, за словами Досіда. Фокейці ж (неодмінно скажу про них), як Пітокл оповідає в третій книзі «Про згоду», влаштовують людські цілопалення Артеміді в Тавропіллі. Житель Аттики Ерехтей і римлянин Марій принесли в жертву власних дочок: один — Персефоні, як повідомляє Демарат у першій книзі «Трагедійних діянь», інший, Марій, — Аверрункам, як розповідає Дорофей у четвертій книзі «Італійської історії»« (Климент Олександрійський. Умовляння до язичників.42,2-7).