VI. ЖЕРТВА ЛЮДСЬКА ТА БОЖА 1. ЧИ МОЖНА ПОРІВНЯТИ РЕЛІГІЇ МІЖ СОБОЮ?

У Новій Гвінеї є плем'я, при знайомстві з представниками якого в жодному разі не можна називати своє ім'я, розповідати будь-що про себе і приймати допомогу від них. Це «асмати - дивовижний народ, згадка про який наводить страх, бо це жорстокі мисливці за головами і канібали. У 1961 р. саме тут безвісти зник Майкл Рокфеллер - син колишнього на той час губернатора Нью-Йорка, одного з найбагатших людей Америки. 20 моряків капітана Кука, що висадилися в 1770 р. з корабля на берег у пошуках води, стали жертвами аборигенів. Погана слава пристала до цієї місцевості. Канібалізм, страшний і незрозумілий, зробив асматів в очах цивілізованого людства кровожерливими чудовиськами. В 20-х роках нашого сторіччя голландці, які володіли цими територіями, боролися з канібалізмом нещадно. Потім індонезійці продовжили каральні експедиції з тією ж рішучістю, але канібалізм був не переможений, а скоріше загнаний у підпілля. Асмати вилучили усі зовнішні прояви канібалізму із публічного життя. Асмати вважають, що смерть одного додає життєвих сил іншому. Вбиваючи людину з іншого племені, вони тим самим ніби подовжують своє власне життя. Тільки той, хто дізнався ім'я вбитого, зможе повною мірою «скористатися» результатами полювання. Тому і доблесть асматського воїна залежить від уміння вистежити свою жертву, довідатися про неї якнайбільше. «Моральним» же обґрунтуванням для «мисливців за головами» є померлі предки, які постійно вимагають помсти. На їхні душі можна списати все, їхньою спіритуальною силою прикриваються від злих духів, що підстерігають людину всюди. Саме тому поклоніння духам померлих стало невід'ємною частиною асматських вірувань… Доблесть воїна - у перемозі, якою б ціною вона не дісталася. Якщо треба то спеціально заведе дружбу з жителями сусіднього села, запросить у гості, почастує, надасть допомогу, – і все лише для того, щоб дізнавшись про ворога якнайбільше, якось напасти та вбити. Дивний, із позиції білої людини, кодекс взаємин. Цілком логічним у цьому контексті виглядає сприйняття асматами біблійної історії, з якою завзято й терпляче знайомлять їх місіонери, які нерідко, втім, страждали донедавна від підступних канібалів. Так ось, Іуда в очах асматів виглядає поруч із рефлектуючим, слабким, простодушним Христом справжнім воїном-переможцем. Він зумів втертися в довіру до ворога, улучив потрібний момент, перехитрив свою жертву і завдав точно розрахованого удару. Він досяг поставленої мети, він вижив, а Христос...

Асмати, мужні, безстрашні воїни, горді люди, які не підкорилися завойовникам. Так, з погляду білої людини, вони підступні, віроломні та кровожерливі, вони не визнають нашої моралі та нашого життя. І все ж буде шкода, якщо цивілізація колись знищить їхню самобутність [198].

Якщо читач поділяє скорботу автора журналу «Огонёк» про те, що канібалізм може зникнути, в результаті наш світ стане трохи менш плюралістичним - він може більше не утруднятися і не читати далі. На питання «Чи все одно як вірити?», на відміну від преси типу «Огонёк», я відразу відповідаю негативно: ні, не все одно як вірити. Не все одно - чи їдять люди один одного чи баранину. Не все одно – моляться вони Христу чи Вельзевулу.

Згадкою про канібалізм я вважаю, можна підвести межу під дискусією на тему «Чи можна порівнювати релігії між собою?». Так, релігії різні, їх різницю можна побачити і, усвідомивши, визнати, що одні релігійні практики є, м'яко кажучи, «більш відсталими», інші – «більш духовними». Релігія, в якій в жертву приносяться люди, мені видається «менш піднесеною», ніж та, яка наказує приносити в жертву лише тварин. У свою чергу релігія, що рекомендує у свята різати ягнят, поступається тій, в якій «вечірньою жертвою» іменується словесна молитва і звернення серця людини до Бога. І навіть якщо мені доведуть, що культ людських жертвоприношень більш древній, ніж практика вечірнього читання псалмів, я віддам перевагу відмежуватися від «езотеричних переказів старовини» і залишитися в традиції, яка не має такого поважного віку.

Я цілком розумію вибір молодого індуїстського брахмана, який свою давню і «езотеричну» традицію проміняв на молодше і прозаічніше християнство: «Мій дід Сінгх серйозно займався окультизмом і завжди критикував тих, хто просто філософствував і не намагався використовувати надприродні сили. Одного разу моя бабуся Нані повідала мені таємницю, яку зберігала довгі роки: Сінгх приніс свого першого сина в жертву коханій богині Лакшмі, дружині Вішну-хранителя. В Індії був такий звичай, але про нього не говорили відкрито. Богиня багатства і процвітання, вона, можливо, допомогла діду з неймовірною швидкістю стати найбагатшою і найвпливовішою людиною на Тринідаді» [199].

У цьому розділі я майже не говоритиму від себе. Я просто спробую показати - на якому тлі звучала проповідь пророків, а потім і Христа. Те, що глибоко занурене у води історії, виглядає невиразно і ностальгічно. Та є на землі острівці, де багато залишилося, як і раніше. Там не було почуте Євангеліє.

Один із таких острівців – світ ламаїзму.