7. ЗАРАДИ ЧОГО ВЕДЕТЬСЯ ВІЙНА?

І знову ми маємо повернутися до тієї ситуації, яка була вихідною для всієї історії Ізраїлю. Бог став самотнім на землі. «Немає людини праведної на землі» (Еккл. 7,20). Радіація гріха і смерті розлетілася по всій землі після серії перших катастроф (від подій в Едемі до Вавилонського стовпотворіння).

Уявімо, що на Землі сталася ядерна війна. Деяка кількість людей вижила. Але вони опинилися у світі, в якому й бомбосховища вже не можуть урятувати їх від смерті. Вся земля, вода, повітря пронизані смертоносною радіацією. Маленький шанс на порятунок принаймні жменьки з майбутніх поколінь є в одному: Під час війни на орбіті працювала космічна станція. На ній проводилися експерименти щодо вирощування рослин в умовах невагомості. Оскільки вона була поза Землею – бурі ядерної війни її не торкнулися. На ній і тільки на ній залишилося здорове насіння, жменька незараженої землі та ємність із чистою водою. І ось цю станцію приземляють, щоб скористатися її тепер унікальними ресурсами. Якщо ті зернятка, що на ній є, просто роздати – це нікому не допоможе.

Уряд, який очолює залишки людства, ухвалює жорстке рішення. Обирається одна невелика ділянка землі («шість соток»). З нього зрізається верхній заражений шар ґрунту. Оголена глибина землі випалюється і прожарюється вогнем - щоб ніяких спор хопти, що мутувала, не залишилося в цій землі.

На очищене місце висипається здорова земля із космічної станції. У неї засівається здорове ж насіння. Вони скупо поливаються здоровою водою. А по периметру ставиться охорона – щоб ніхто з людей чи звірів не увірвався та не розтоптав цю унікальну ділянку. Щоб навіть пилок від мутантів не залітав сюди і щоб вітри не приносили радіаційний пил - ділянка обноситься прозорим наметом.

  І все ж із підґрунтовими водами, через дірки в куполі, із людьми, що заходять, з фоновим випромінюванням від сусідніх ділянок радіація проникає і сюди. Рослини тут хворіють менше, ніж у незахищених областях, але все ж хворіють. І тут іноді виникають мутанти. Коли той чи інший пагін рослини надії виявляє схильність до тих самих сумних мутацій - садівник безжально відрізає його і спалює засохлі або мутовані колоски і гілки. Перший зібраний урожай не роздається людям. Він весь висівається знову (згадайте, як створював свій городик Робінзон Крузо). Хтось помирає з голоду – але і йому не дається жодної жменьки цих дорогоцінних зерен. І багато поколінь поспіль. Поки, нарешті, не буде створено насіння настільки стійке до радіації, з якого можна буде зробити протиотруту та зцілити всі рослини – і під наметом, і за його межами – на всій землі. Зрештою, серед цих спочатку багатотисячних пагонів одна гілочка принесла той плід, заради якого й існувало це дивне землеробство. Цей плід можна винести за межі дослідної станції і роздати всім охочим, щоб у них, хворих уже у багатьох поколіннях, пройшла нова, тепер уже добра мутація.

Так і всі жорстокості в історії Ізраїлю обумовлені не так жорстокістю народу Ізраїлю та їх Бога, як глобальністю того Дару, який має увійти у світ через Ізраїль. Щоб «нове покоління Ізраїлю не вибрало пепсі-колу» – навколо нього створюється стіна ізоляції. Кожна людина та кожен народ носить язичництво у собі. Якщо надати релігійному почуттю людей розвиватися самостійно - воно створить саме «язичництво» - затишну релігію духоспілкування. Якщо є ще й зовнішній вплив, що походить від язичницької культури побуту - це стане взагалі неминуче. Значить – суворий карантин.

І все заради того, щоб на дереві Єссея з'явилася одна єдина гілка, один єдиний паросток. Щоб з'явилася на землі душа такої чистоти, такої відкритості перед Богом, що коли вона скаже «Се, раба Господня. Нехай буде мені за словом Твоїм» (Лк. 1, 38), - у ній Слово Бога стане людським тілом. На землі з'явиться той Небесний Хліб, який тепер можна роздавати всім людям, усім епохам [195].

Ось фундаментальна різниця у християнському розумінні історії Ізраїлю та в іудейському. З погляду християн історія Ізраїлю має мету. Це важкий, але необхідний шлях, який одного разу має скінчитися. І те, що буде знайдено наприкінці шляху, буде дано не тільки Ізраїлю і не заради лише Ізраїлю. Через Ізраїль воно буде дано всім і заради всіх. Отже, Ізраїль вбиває язичників не лише заради благополуччя своїх дітей, а й заради порятунку нащадків тих, хто зараз протистоїть йому та його місії.

Християнство більш високо оцінює історичну місію Ізраїлю, ніж Ізраїль. Не заради себе існує Ізраїль, а задля людства. Та міра близькості з Богом, яка є у нього, дано йому не для того, щоб назавжди протиставити його іншим народам, а для того, щоб згодом унікальні привілеї Ізраїлю поширилися на всіх. Ось тільки старший син із притчі про блудного сина не захотів, щоб Батько прийняв його молодшого брата.

Ізраїль не помітив той момент у своїй історії, коли він мав розкритися перед світом. Він дав світу Христа, але сам не помітив цього. Сам не усвідомив того, Хто саме проповідував на його священній землі. А в результаті, за вірним словом католицького богослова, «Коли після завершення своєї провіденційної місії Ізраїль захотів зберегти свої привілеї, він став узурпатором» [196].

Християнство розімкнуло відносини Ізаріля і Бога, включивши до них інші народи. І тому однією з перших тем християнського богослов'я став захист Ізраїлю. «Церква Божа, уникаючи крайнощів і тих та інших (юдеїв і гностиків) йде середнім шляхом - і не погоджується підкорятися ярму закону, і не допускає хулити його і після припинення його за те, що він був корисний свого часу» (свт. Іоанн Золотоуст) [197]. Досить згадати знущання Цельса та Юліана, дикі ескапади гностиків на адресу старозавітної історії та релігії – і знову стане зрозумілим, що саме Церква відвела загрозу від Ізраїлю.

Для Церкви було богословсько необхідно захищати Старий Заповіт. Якби вона його відкинула – вона б поставила під сумнів найдорожчий зі своїх догматів: «Бог є любов». Якби у Євангелія не було передісторії, то євангельська історія виглядала б випадковою імпровізацією. Бог, що колись створив світ, забув про нього. Його земні діти росли без нагляду. Але, коли все ж таки вони хоч трохи подобрішали - Небесний Батько раптом згадав про нас і зазернув у гості. Якщо забути про Ізраіль,то у такому разі буде неправий євангеліст Іван, який сказав про Христа: «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли» (Ів. 1,11). Ні, не до своїх, а до чужих прийшов Він – якщо Він не відвідував їх раніше. І тоді, до речі, немає нічого дивного і трагічного в тому, що чужі не прийняли чужинця. Але вся трагедія Євангелії в тому, що свої не прийняли Свого...