8. «БХАГАВАДГІТА»: «ІНДІЙСЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ»

Ця ідея є в кришнаїзмі, де Крішна розуміється як Особистий і Єдиний Бог-Творець. «Бхагавадгіту» нерідко називають «індійським євангелієм». Ця книга [127] справді проповідує велику ідею: до Бога треба підходити з любов'ю. Не технологія медитацій і не жертвопринесення тварин наближають людину до Бога, а серце, що любить. Ця ідея була чимось новим порівняно з проповіддю древніших старозавітних ізраїльських пророків. Але для Індії вона була цілком революційною.

  «Бхагавадгіта» розповідає, що «Верховний Господь» Крішна не просто створив світ і не просто дав одкровення. Він особисто безпосередньо приніс його людям. Він став людиною. І навіть не царем, а слугою, їздовим.

Однак при знайомстві з цією книгою залишаються питання. По-перше – чи став Крішна людиною цілком і назавжди? — Ні, лише на час уроку він здавався людиною. Його справжні образи зовсім нелюдські [128], і він користується людським виглядом лише як прикриттям, яке дозволяє йому ближче підійти до людей.

І людське тіло, як і людська душа, не взяті їм у Вічність. Йому не було важко бути людиною, і сам він не зазнав ні людського болю, ні людської смерті…

  Він наказує людям любити його. Але чи він любить сам людей — залишається не зовсім ясним; у «Бхагавадгіті» немає жодного рядка про любов до людей.

Сюжет «Бхагавадгіти» будується навколо юного воїна Арджуни, який має силою відстояти своє право на спадок, відібраний у нього недобросовісними родичами. За допомогою Крішни Арджуна збирає величезну армію. Але, перед самою битвою, вийшовши на поле майбутнього бою, Арджуна вдивляється в ряди своїх ворогів і раптом усвідомлює - з ким же йому доведеться битися, і тоді по-людськи вражено каже: «Побачивши моїх рідних, що прийшли для битви, Крішна, підкошуються мої ноги, у роті пересохло. Тремтить моє тіло, волосся дибки встало. Стояти я не в змозі, мутиться мій розум. Не знаходжу я блага у вбивстві моїх рідних, у битві. Ті, кого заради бажані царство, насолоди, щастя, в цю битву втрутилися, життя покидаючи: наставники, діди, батьки, сини, онуки, шурини, тесті, дядьки - всі наші рідні. Їх вбивати не бажаю. Після вбивства, що за радість нам буде? Адже занапастивши свій рід, як можемо бути щасливими? Горе, на жаль, тяжкий гріх ми зробити задумуємо: заради бажання царських насолод погубити своїх кровних. Так мовивши, у боріння Арджуна поник на дно колісниці, випустивши лук і стріли; його розум був вражений горем» (Бхагавадгіта. 1. 29–47).

Людина відчуває біль та співчуття. А божественний Крішна? У цю хвилину він знаходить для людини такі слова: «Покинувши мізерну слабкість серця, повстань, подвижник! Ти шкодуєш про тих, кому шкоди не треба: ті, що пізнали, не сумують ні про живих, ні про тих, що пішли. Ці тіла минущі, іменується вічним носій тіла. Отже, борися, Бхарато! Народжений неминуче помре, померлий неминуче народиться; про невідворотне ти журитися не повинен» (1.3,18,26). Усе це Крішна каже «ніби з посмішкою» (2,10). «І без тебе загинуть усі воїни, що стоять один проти одного. Тому – підбадьорись, переможи ворогів, досягни слави, насолоджуйся квітучим царством, бо Я раніше їх вразив, ти будь лише знаряддям, як воїн, що стоїть ліворуч. Усіх богатирів, убитих Мною у битві, разу не вагаючись» (11.32–34).

Не вступатиму в суперечку з філософією, яка стоїть за цими словами. Скажу лише, що така посмішка неуявіма на лику Того, Хто плакав по дорозі до гробниці Свого друга Лазаря (див.: Ін. 11, 35). Така порада неможлива в устах Того, Хто сказав про кожну людину: Так як ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені (Мт. 25, 40).

І в божестві, яке благословляє на масові вбивства заради виконання кармічно-станового обов'язку, не можна визнати Бога Любові [128]…

Грецькі боги і герої - і ті виявляли в подібних ситуаціях більше людяності: Антигона сказала своєму братові Полініку, пробуючи відмовити його від помсти іншому братові ті слова, яких не зміг сказати Крішна - «Навіщо ж гніву піддаватися знову? Яка користь батьківщину руйнувати» (Софокл. Едіп у Колоні, 1469-1470).