6. ІСЛАМ: ЗВІСТКА ПРО БОГА, ЯКИЙ НЕ БЕРЕ ХРЕСТ

Підійдемо до мусульманського богослова і запитаємо: «Чи можна сказати про Аллаха, що Він є любов?» Наш співрозмовник на якийсь час замислиться. Це природно, тому що прямої формули «Бог є любов» у Корані немає, а для людини будь-якої віри не так просто вимовити богословську формулу, яка відсутня в тому писанні, яке для нього є священним. І все-таки після деякого роздуму мусульманський наставник відповість нам: «Так. Звісно, насамперед Аллах є воля. Але можна сказати і те, що в ньому є любов до людей. Любов є одним із 99 святих імен Всевишнього». І я запитаю свого співрозмовника: «А які справи любові притаманні Всевишньому згідно з Кораном? У чому виявилася любов Аллаха до людей і в чому засвідчена?» –«Він створив світ. Він послав людям Своїх пророків і дав Свій Закон». І тоді я поставлю моє третє запитання «Це було важко для Нього?» - «Ні, світ мізерно малий у порівнянні з могутністю Творця».

Як бачимо, з погляду ісламу Бог лише здалеку сповіщає людям Свою волю. Він звертається до людей з такої незмірної відстані, що вогонь людського страждання та беззаконня не обпалює Його обличчя. Любов Бога до світу, як вона розуміється в ісламському образі Творця, нежертовна. Так люблять чужих дітей: з радістю ловлять їхні посмішки, але не проводять безсонних ночей біля їхньої колиски…

У середині зими мусульманський світ відзначає свято «Лейлят аль-Кадр» (27 числа священного місяця Рамадан). У перекладі його зазвичай називають «ніччю приречення», хоча буквально назва свята означає «ніч сили», «ніч могутності». Традиційний переклад, проте, дуже точно відображає суть свята. У мусульманських переказах про створення світу говориться, що Аллах насамперед створив книгу («китаб») і очеретяну паличку для письма («калям»), і записав усе, що відбуватиметься з кожним із тих, хто живе. Однак є в році одна ніч, коли можна впросити Аллаха переписати «твою» сторінку у книзі. Вона й отримала назву «ночі приречення». Цієї ночі Аллах спускається з сьомого неба до першого неба, найближчого до землі. Він стає настільки близьким до людей, що чує всі їхні молитви. І якщо правовірний мусульманин проведе цю ніч у молитві – його прохання будуть почуті і виконані [120]. Зрозумілий та красивий образ. Але як християнин я спитаю: чи Бог не може спуститися нижче? Чи справді перше небо є останнім щаблем сходження Божої любові?

В ісламі мені здається недодуманою саме ця спроба встановити межу любові, межу Божої свободи: «Ось тільки досі, і не далі!». Іслам засуджує християн за те, що ми недостатньо охороняємо трансцендентну незбагненність Творця. Ідея Боголюдства здається їм несумісною з ідеями піднесеної філософської апофатики (тобто з переконанням у повній незбагненності Абсолюту). І справді, коли ми говоримо про Бога, треба бути дуже обережним. Треба зберігати себе від того, щоб накладати наші людські обмеження на Безмежне. Але чи не є мусульманським твердженням про те, що Бог не може стати людиною, саме такий надто людський сумнів у могутності Бога? Чи не стає це заперечення обмеженням волі Творця? Звідки така впевненість у тому, що Бог цього не може?

А любов здатна на вельми незвичайні вчинки, навіть на такі, які здаються неможливими та неприпустимими тому, хто ще не має досвіду любові. Підійдіть до будь-якого підлітка і запитайте його: «Якщо я скажу тобі, що одного разу ти цілком добровільно засунеш свою руку в купу лайна, чи ти повіриш мені?» Підліток, звичайно, обуриться і заволає: «Та ні за що!». Що ж, почекаємо, коли в нього (або в неї) з'явиться свій малюк. І ми побачимо, як батьківська любов переступила межі гидливості, здавалося б настільки природної.

Не можна ставити перешкоду любові, не можна говорити, що ось за цю межу любов ніколи не посміє перейти. Ставлення Бога до людини Євангеліє представляє так, що можна сказати, що Бог «збожеволів» від любові до людини. Розіп'ятий Творець - це воістину і «спокуса», і «божевілля». Бог вільний у виборі Своїх шляхів до людини. Він може бути в громі та блискавці. А може - в образі раба і мандрівника.

Якось дуже по-християнськи і дуже по-людськи сказав Борис Пастернак:

Сніг іде, і в цій імлі

Наче падають не клапті,

А у латанім халаті

Сходить небо до землі

Чудернацькеє на вид,

Наче граючи в хованки,

Крадькома, в вечір Маланки,

Сходить вниз небесний звід

Саме так: «у латаному халаті», а не в оточенні легіонів Ангелів, Бог відвідав людей. «З виглядом дивака» та «ховаючи» Свою Божественність, Творець виявився Еммануїлом («з-нами-Богом»). Бог дійсно дуже відмінний від людини - і тому і дивний, і чудний. Що ти питаєш про ім'я Моє? воно чудне (Бут. 32, 29; Суд. 13,18). І назвуть ім'я Йому: Чудний (Іс. 9, 6).

Так, Божа любов може підходити до людини і до наших гріхів ближче, ніж це здається мусульманам, які у турботі про суворість свого монотеїзму прагнуть якомога суворіше протиставити Творця та світ.

На початку 80-х років я чув дивовижну розповідь у Третьяковській галереї. У ті роки гіди цього музею або не знали, або не мали права розповідати відвідувачам про релігійний зміст ікони. І тому вони надавали іконам абсолютно нетрадиційних, нецерковних тлумачень. Так, «Трійця» Рубльова перетворювалася на «заклик до об'єднання російських земель». Так чаша, в якій збиралася кров Христова, що стікає з Хреста, перетворювалася на «символ перемоги над мусульманами» [123]. Але того разу про одну ікону я почув щось несподіване. Тлумачення було штучне, але все-таки християнське.

Екскурсовод розповідала про ікону Божої Матері «Знамення». На піднесених руках Матері Христа знизу були червоні плями. Такі ж червоні плями проступали на шиї та на щоках. Символіко-богословське пояснення цієї особливості деяких богородичних ікон можна знайти у книзі Є. М. Трубецького «Умозрение в красках». Екскурсовод бажала дати пояснення історичне. То була новгородська ікона XIII століття. А що це за століття історія Росії? –– Століття батиєвої навали, сторіччя розгромів та пожеж. І ці червоні плями на образі Божої Матері – це відблиски від земних пожеж. Вогонь, що опалює внизу руські міста, досягає Небес і обпалює Ту, що простягла Свій покрив над нашою землею... Чи саме так розумів свою ікону сам іконописець - не знаю. Але глибоко вірно те, що в християнстві є переконання в тому, що біль людей стає Божою біллю, що страждання землі обпалює Небеса. Ось цього відчуття обпаленості Бога людськими стражданням немає в ісламі.