3. БОГИ, ЩО ЗАСТУПИЛИ БОГА

І в класичному язичництві, в греко-римській релігії ми не знайдемо переконання «Бог є Любов». Поняття про Єдиного Бога тут начебто є. Але греки не випадково слово «бог» (QeoV) вважали, що походить від дієслова Qeein – бігти [90]. Єдиний Бог безіменний та недоступний. До Нього не варто звертатися з молитвами.

Навіть філософи лише губляться у своїх спробах намацати Першопочаток. Вода чи Вогонь, Повітря чи Безмежне (Апейрон), Форма форм чи Ідея ідей... Але все ж таки буття, що може бути назване Джерелом всього, Єдиним і Справжньо-Сущим, виявляється поза олімпійською релігією.

Зевс, голова олімпійського пантеону, не є Богом у вищому розумінні цього слова. Це бог, а не Бог. У «Федрі» (246а) Платон дає таку богословську замальовку: Небо («безбарвна, без обрисів невловима сутність, справді суща, зрима лише розуму - те, що за межами неба») обертається, навколо нього на чолі з Зевсом йдуть боги, що живляться центральним світлом. «Думка бога харчується розумом і чистим знанням, споглядаючи справжнє буття». Як бачимо, Зевс – не Бог у монотеїстичному сенсі. Він сам живе дієприкметником. Про Творця ж і говорити безглуздо - «творця і батька цього Всесвіту важко знайти, а якщо ми його і знайдемо, про нього не можна буде всім розповідати» (Тимей 28с) [91].

Зевс, який не є ні творцем світу, ні творцем людей [92], виявився владикою Олімпу та світу. І, отже, немає підстав вважати Зевса Богом як Джерельною причиною буття, так само як і немає підстав бачити в ньому Джерело тієї любові, що призвела до появи людей.

Якщо ж навіть у верховному божестві не можна побачити ту Любов, «що рухає сонце і світила» [93], то тим менше у нас підстав докладати формулу «Бог є любов» до божеств меншого рангу.

Зло може прийти звідти, звідки людина чекала на допомогу. І тому, за висновком А. Ф. Лосєва, релігійне почуття римлян залишається дуже обережним, малодовірливим. Римлянин не стільки вірить, скільки не довіряє» [94] своїм богам. Греки щодо цього мало відрізнялися від римлян: «Поняття любові до бога відсутнє у давньогрецькому лексиконі» [95].

Принципову поза-моральність богів можна відзначити і в вавилонському пантеоні: «Зрозуміло, що термін «теодіцея» в строгому сенсі слова стосовно вавилонської релігійної думки навряд чи доречний: перш за все з тієї простої причини, що вавилонські боги не всі благі і не всемогутні (хоча б у силу їх множинності)» [96]. Те, що ці боги створили людей, зовсім не було дарунком. Не з любові до людей вони створили нас. Мардук творить космос (із трупа своєї бабусі Тіамат) не тому, що він бажає, щоб інші істоти зазнали радості співучасті у бутті. Він вирішує приватне і своєкорисливе завдання: дати богам такі турботи, щоб вони не подумали повалити його самого з трону. І коли рада богів вирішує створити людей – то він вирішує при цьому знову ж таки свої суто «внутрішні» проблеми. Вавилонські боги творять людей, щоб ті працювали замість них, щоб вони, буквально,були їх рабами. Боги, що досі працювали на копанні каналів, просять: «Нехай створить праматір рід людей, тягар богів на нього покладемо,.. працю богів доручимо людині,.. кошики богів носити людині!» [97]. Людина створена для того, щоб замість богів вести працю з благоустрою космосу.

Один із шумерських міфів взагалі вважає, що людина створена в п'яному розгулі богів: «Енкі влаштував бенкет… На бенкеті Енкі та Нінмах випили зайвого і вирішили розважитися. Нінмах взяла трохи глини і зліпила шість виродків, а Енкі завершив її працю: він визначив їм долі і «дав їм скуштувати хліба». Що являли собою перші чотири виродки, важко зрозуміти; п'ятою була безстатева жінка, шостою істотою, позбавленою статі... далі слід стільки пропусків, що розібрати сенс неможливо» [98].

Крім того, не забуватимемо, що язичницькі боги суть уособлення стихій природи. Природні ж сили та процеси в принципі аморальні. У їхньому здійсненні немає категорії мети, а отже, вони самі не можуть надати сенсу своєї діяльності, і не можуть дати їй оцінку. Вони просто діють - і все. Чи можна сказати, що гроза є любов? –– Ні. Але, значить, і про богів-громовержців (слов'янського Перуна, грецького Зевса, давньоарійського Варуна) не можна сказати, що вони є любов. Чи можна сказати, що море любить людину? –– Ні. І, отже, формула «Нептун є любов» так само недоречна. Чи можна сказати, що сонце любить людину? Так, звичайно, сонце – джерело життя. Але сонце може й убивати. Це чудово знали жителі Єгипту, чиє життя завжди перебувало під загрозою пустель та сонця. І тому про їхнього сонячного бога Ра також не можна сказати, що «Ра є любов».

Звідси походить корінне переконання всього язичництва (як древнього, так і новітнього), що шляхи добра і зла нероздільні. Як природа не розрізняє творення і руйнування, добро і зло, життя і смерть, світло і тінь - так і людям, які зрозуміли таємницю речей, не варто витрачати час на ці ілюзорні розрізнення: «Шлях вгору і шлях вниз - один і той же»... «Як вгорі – так і внизу» [99]. Даоси висловили це переконання, що неминуче властиве будь-якій натуралістичній свідомості (тобто свідомості, яка не зрозуміла таємницю надприродного, особистого, вільного і трансцендентного Божества) у своєму знаменитому чорно-білому знаку, який запевняє, що не буває добра без зла і зла без добра. «Повернемось до питання, яким було ставлення всесвіту до єгиптян: дружнім, ворожим чи байдужим. Як налаштовані стосовно нас інші люди: дружньо, вороже чи байдуже? Відповідь така: спеціально ніяк не налаштовані, але зацікавлені в нас істоти ставляться до нас дружньо чи вороже залежно від того, чи збігаються їхні інтереси з нашими чи суперечать їм; незацікавлені істоти ставляться до нас байдуже. Справа зводиться до того, які інтереси цієї сили і яке її прихильність до нас зараз. Сонце зігріває і цим дає життя, але воно ж, спалюючи, може знищити життя, або, сховавшись, убити холодом. Ніл приносить життя, але надзвичайно низький або надзвичайно високий Ніл несе руйнування та смерть» [100]. І про кожного бога, навіть найсимпатичнішого, якийсь міф все одно розповість якусь гидоту. Навіть Гор – рятівник Осіріса і благодійник людей – одного разу відрубує голову своїй матері Ізіді…[101]. Арійський Індра вбиває свого батька («Ти знищив батька, схопивши його за ногу» – Ригведа. IV,18,12). Тому-то «Усвідомлюючи моральну нестабільність своїх богів, індуїстські теоретики дбайливо попереджають всіх «небогів», щоб вони їх не засуджували, але і в жодному разі не наслідували їх, бо ті живуть за особливими законами і їм дозволено те, що не дозволено простим смертним (Бхагавата-пурана. X,33.30-35)» [102].