8. ХРИСТИАНСЬКА ДЕМІФОЛОГІЗАЦІЯ: ШЛЯХ ДО НАУКИ

Християнство створило необхідні умови народження науки. Наукова астрономія можлива лише за умови, якщо зірки перестали бути богами. Закони, що описують падіння каменю на землю, повинні бути прикладені до руху зірок. Щоб зважитися на таке і не бути покараним (подібно до давньогрецького філософа Анаксагору) [65], потрібно, щоб суспільство і панівна в ньому релігія погодилися в зірках бачити «камені», а не душі (або тіла чи очі) богів. «Ніхто, грек він або варвар, не забариться визнати, що Сонце і Місяць — боги, і не тільки вони, але ще й п'ять світил, які зазвичай люди називають блукаючими», - вважав Апулей (Апулей. Про божество Сократа : 2). Але знайшлися люди, що переступили табуйовану межу. То були християни.

Під обурені крики язичницьких мудреців («Заперечуючи розумність світил вони перешкоджають осягненню істини» - Гребель. Еннеади 2,9,5), Церква виголосила: «Хто говорить, що небо, сонце, місяць, зірки, води, які вищі за небо, суть істоти одухотворені і деякі розумно-речові сили, — нехай буде анафема» (6-й анафематизм Зібр. 543) [66]. Ця анафема на Сході, так само як і засудження аверроїстів 7 березня 1277 р. паризьким єпископом Етьєном Тампіє на Заході (п. 92 цієї постанови виголошував анафему тим, хто навчає, ніби «небесні тіла рухаються внутрішнім принципом, якою є душа; вони рухаються подібно до живої істоти саме душею та її спрямованістю: по тому як тварина рухається, оскільки прагне чогось, так рухається і небо») розчистило дорогу науковому світорозумінню [67].

Наукова астрономія з'являється там, де рух зірок описується не мовою психології, а мовою математики, тобто мовою, яка не знає пристрастей - заздрості, ревнощів, любові ...

Якщо правий Фалес, і «все повно богів» (Аристотель. Про душу. 1,5, 411а7), причому «кожний з них піклується про довірене йому: або блискавки кинути, або хмари осяяти і все інше» (Апулей. Про божество Сократа 5), то дослідження суті речей має бути дослідженням божеств, тобто, теологією. Щоб фізика звільнилася від міфології, посилання на інтриги та бажання богів («все це робиться волею, владою та благоволінням небожителів» [Там само]) повинні бути усунені із загальноприйнятої картини світу. Самим фізикам це не під силу.

Тільки релігія Єдиного Бога спромоглася звільнити світ від надмірної рясноти богів. Тільки релігія Надзоряного і Надкосмічного Бога могла поставити по одній лінії світ зірок і світ земного каміння (тим самим дозволивши описувати небесні рухи мовою земної механіки). Тільки релігія Логоса, що став Плоттю, могла дозволити мовою математики (мовою ідеальних чисел і форм) описувати процеси, які відбуваються у світі фізичному (де не буває нічого ідеального).

Нарешті, тільки повіривши в те, що Бог є Любов, можна було переступити через скептицизм і почати вивчення світу в зухвалій впевненості, що книга Всесвіту написана мовою людської математики [68].

І більше, ніж будь-коли, християнство потребувало народження неміфологічної картини світу в епоху Реформації, в XVI-XVII ст. У середні віки йшло поступове витіснення звичних язичницьких способів опису природних феноменів прозаїчнішими поясненнями. Виявляється, магніт притягує залізо не через взаємну симпатію їхніх душ, а тими енергіями, які випливають із нього, підкоряючись закону, встановленому Творцем. Але це витіснення закінчилося на Заході величезним зривом, невдачею: в епоху Відродження знову магія, алхімія, астрономія, окультизм увірвалися в область високої культури і стали вважатися допустимими способами світогляду. У відповідь Західна церква, пробуджена ляпасом Реформації, відповіла «полюванням на відьом», інквізицією та… підтримкою механістичної картини світу. Наукова картина світу була підтримана Церквою, яка гостро потребувала союзника для боротьби із спільним ворогом — окультизмом.

Загалом, в історії ми набуваємо незаперечного факту величезного значення: місце народження наукової картини світу добре відоме і чітко локалізоване як у просторі, так і в часі. Наукова революція відбулася у Європі на рубежі XVI–XVII ст. Не в епоху атеїзму (XVIII ст.), не в епоху нехтування релігійними питаннями (XV ст.), не в епоху релігійної стабільності (XIII ст.), а в епоху Реформації та Контрреформації, в епоху найбільшого злету релігійної напруженості у житті християнської Європи народилася наука.

І не треба говорити, що, мовляв, творці нової наукової картини світу «випередили своє століття» та піднялися над «релігійним фанатизмом натовпу».

Микола Коперник був племінником єпископа, керуючим господарством єпархії, членом єпархіальної ради.

Кеплер три роки навчався на богословському факультеті Тюбінгенського університету, але його, окрім його волі, обрали викладачем математики в Граці. «Для Кеплера таке рішення означало крах усіх багаторічних надій. Він не міг уявити, що дорога до кар'єри священика для нього відтепер закрита, проте змушений був підкоритися. Але глибока релігійність і прагнення «узгодити» науку зі своїм вистражданим і щирим уявленням про Бога залишилися характерними для його життя» [69]. «Я хотів бути служителем Бога і багато працював для того, щоб стати ним; і ось зрештою я став славити Бога моїми роботами з астрономії... Я показав людям, які читатимуть цю книгу, славу Твоїх діл; принаймні, в тій мірі, якою мій обмежений розум зміг осягнути щось від Твоєї безмежної величі» (Іоган Кеплер) [70].

Галілей у 14 років вступив послушником до ордену єзуїтів, «проте батько Галілея зовсім не бажав бачити свого сина ченцем і забрав його додому під приводом того, що той потребує лікування очей» [71].

Лейбніц (хто забув – це творець системи диференціального обчислення) свою головну працю присвятив «теодіцеї» — «виправданню Бога» [72].

Ньютон писав тлумачення на біблійні книги прор. Данила та ап. Іоанна Богослова [73].

Декарт (хто забув – це творець т.зв. «декартової системи координат») здобув освіту в єзуїтському коледжі, цитаделі антиоккультизму» [74] і в листуванні з богемською принцесою Єлизаветою захищав католицтво [75].