7. ПЕЙЗАЖ, ВІЛЬНИЙ ВІД ДЕМОНІВ

Християнство повернуло людям можливість милуватися небом, зірками, хмарами та заходом сонця.

У язичницьких релігіях кожен природний феномен наділявся ім'ям та біографією. А оскільки йшлося все ж таки про природні феномени, то персонажі цих міфів виявлялися настільки ж позаморальними, як і природні стихії. Вони опинялися з того боку добра і зла.

У природно-матеріальних феноменах язичник бачив гру богів між собою (або їхню любов, або їхню ворожнечу). Якщо якийсь предмет був у міфології пов'язаний з певним божеством, значить, при зустрічі з цим предметом на думку неминуче приходили спогади про цього бога та його діяння.

Ми зараз можемо просто дивитися на захід сонця та схід. Наші невіруючі сучасники просто милуються цим видовищем, і поетичне почуття, близьке до релігійного, сповнює їхні серця. Люди ж віруючі при цьому вимовляють хвалу Творцю цієї краси (з радістю усвідомлюючи, що позаду залишилися роки нашої власної німоти перед Творцем, — бо однією з найнещасніших істот на світі є атеїст, який, спостерігаючи красу заходу сонця, не знає, кому сказати: «Дякую!» за неї).

Ми можемо просто дивитися … тому що ми не віримо в єгипетський міф про богів Сходу та Заходу - Шу і Тефнут. На початку часів, - розповідає геліопольська версія єгипетської міфології (бл. 2700 до Р.Х.) - бог Атум був один. На відміну від традиційних теогоній, у цьому зачині у первинного божества немає дружини (що дозволяє витлумачити цей міф як поступ на шляху до суворого монотеїзму). Але люди архаїки ще важко уявляли собі інший спосіб творіння, крім сексуального: зачаття-народження. І тому міфотворець, який намагається викласти розвиток світобудови з Єдиного джерела, перебуває у скруті: як самотній бог міг народити щось без дружини? Атум  розв'язує його нерозуміння, вдавшись, за висловом американського єгиптолога, до способу, «неприродного, хоч і цілком людського» [55]. Конкретніше: «Я з'єднався з моїм кулаком, з'єднався з моєю рукою, впало насіння в мій власний рот, і я виплюнув Шу, я виригнув Тефнут (Папірус Бремнер-Рінд) [56].

Так, я пам'ятаю, що є такі теми, які у християн не повинні навіть іменуватися (Еф. 5, 3). Але як у галузі віровчення, «злість єретиків змушує нас робити речі недозволені, братися за дослідження заборонені; помилкові думки інших змушують нас самих ставати на небезпечний шлях пояснення людською мовою тих таємниць, які варто було б з благоговійною вірою зберігати в глибині наших душ» (Св. Іларій Піктавійський. Про Святу Трійцю. 2, 2), так і в царині моральної часом виникає потреба у розмові про заборонене. Правда, це вже зіткнення не з областю позамежної чистоти (як це відбувається при осмисленні догматичного богослов'я), а погляд, звернений у протилежному напрямку. Погляд, необхідний тому, що язичництво сьогодні настирливо рекламують як мислення більш «екологічно чисте», ніж християнство. Що ж, з давніх-давен християнські апологети в таких випадках пропонували язичникам поворушити їхню власну білизну…

Ось і одна з найдавніших міфологічних систем - угаритська - також пов'язує статеву сферу з появою заходу сонця і сходу. Західні семіти, «хананеї», як випливає зі знайденого в 1929 р. гімну (його позначення 0UT52 або CTA23 або KTU1,23), з ритуалу родючості, вважали, що колись бог Ель наблизився до двох жінок, яких він побажав запліднити. Ті називають його «батьком» - і це заважає йому, він втрачає чоловічу силу. Нарешті, вони звуть його «О наречений, о наречений, твій жезл опускається, напруга твого члена чахне. Але коли птах засмажиться у вогні, і коли ти спалиш його на вугіллі, дві жінки стануть подружжям Еля, подружжям Еля назавжди». Після обійму і жару дружини народжують Шахар і Шалім. Приносять звістку Елю: «Дружина, о Ель, народила». - «Кого вона принесла мені як дитину?» - «Шахар і Шалім». «Шахар - це божество Сходу, Шалім - божество Заходу сонця [67]. Чому зірки рухаються по небу, то з'являючись, то знову зникаючи? З дитячих пір нам пам'ятна картинка зі шкільного підручника історії: єгипетська богиня неба Нут вигнулась у «гімнастичному містку» над землею. Витончена картинка. Але виявляється, та сама богиня Нут в єгипетській іконографії зображується ще й у вигляді свині та гіпопотама: зв'язок між цими образами такий: зірки «входять до уст її на місці голови її на заході, і вона поглинає їх. І ось сварився Геб з Нут, бо він розгнівався на неї з-за поїдання нею своїх дітей. Назване ім'я їй: «Свиня, що пожирає своїх поросят» через те, що поглинає вона їх. І ось батько її, Шу, підніс її і підняв до своєї голови і сказав: «Бережись Геба, нехай він не свариться з нею через те, що вона поглинає породження свої. Вона народжуватиме їх, вони житимуть і виходитимуть із заду її на сході щодня» [58]. «Під гіпопотамом вони розуміють безсоромність» ((Плутарх. Про Ісіда та Осіріса, 32).

Знав би Кант, що «зірки в нього над головою» — це лише виверження богині Нут, він би дивився на них менш захоплено…[59].

Після деміфологізації (розчаклування) світу, яку провело християнство, ми можемо спокійно водити своїх дочок на купання, не побоюючись, що духи вод затягнуть до себе наречену, що їм сподобалася…[60].

Після деміфологізації, проведеної християнством, ми можемо милуватися веселкою, вбачаючи в ній або просто красу, або знамення Завіту Бога і людини [64]. А в язичництві веселка – знак біди: «За віруваннями багатьох народів, змії є винуватцями зникнення різних джерел вологи, зокрема дощу, і припинення дощу часом приписується з того що його випила величезна змія. Також оповіді розкривають образ змії, що випиває дощ: це - веселка, що згинає своє строкате тіло по небу, вільному від випитого нею дощу» [62].

Після деміфологізації проведеної християнством ми можемо радісно дивитися на те, як промені сонця пробиваються крізь хмари. На уроках природознавства нам розповіли, як виникають хмари і чому дме вітер… Але для людини античного складу стосунки сонця, хмар та вітру здавалися загадковими. Сонце розганяє хмари, але й вітер може хмарами заслонити лик неба. Чому борються між собою вітер та світло?