6. ХРИСТІАНСЬКА СЕКСУАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Вже багато століть — починаючи з епохи Відродження — в європейських школах викладають цензуровано-прикрашене уявлення про язичницьку давнину та античність. Єгипет — це сиві піраміди, мудрість тисячоліть… Еллада — це біломармурові храми, дружба людей і богів, близькість до природи, поетична природність…І так усе це контрастує з чорнорясним чернецтвом, темним середньовіччям, яке прийшло на зміну античній простоті та людяності… Школярам навіть незрозуміло стає — як могла античність переродитись у середньовіччя…

Це здивування народжується тому, що навіть добре освічені люди свої знання про античну міфологію обмежують книжкою Куна, що адаптує грецькі міфи для дітей. І звісно, з книжки Куна не можна зрозуміти — чому християнство оголосило війну цим милим і прекрасним казкам.

Але ознайомимося — без цензурних купюр — лише з двома найвідомішими та найпривабливішими грецькими міфами.

Є слово, дороге серцю кожному нуворішу — Кіпр. На Кіпрі кожному туристу показують «пляж кохання», на який з морської піни колись вийшла прекрасна Афродіта. А у школах при знайомстві з цим міфом показують репродукції: «Народження Венери» Ботічеллі, Рубенса, Тіціана.

І лише про одне замовчують і гіди, і вчителі: вони не беруться пояснити причину тієї першої екологічної катастрофи. Звідки взялася та сама піна в первозданному морі? Розповідь про це доведеться розпочати з бунту Кроноса проти Урану. Це бунт, як ми пам'ятаємо, скінчився вихолощуванням первинного бога, а потім — «член же батька дітородний, відсічений гострим залізом, по морю довго гасав, і біла піна збилася навколо від нетлінного члена. І дівчина в піні у тій зародилася. Спочатку підпливла вона до священних Кіферів, після цього до Кіпру пристала, обмитому морем. На берег вийшла богиня прекрасна... Її Афродитою, «пінонародженою», ще «Кіфереєю» прекрасновінчаної боги і люди звуть, бо народилася з піни» (Гесіод. Теогонія. 188–197).

Другий напівзнайомий усім міф визначає народження Афіни з голови Зевса. Велика кількість алегорій і в цьому випадку заступає природне питання: а як саме Афіна опинилася в Зевсі? І цього разу історія не найсимпатичніша. У Зевса на той час була дружина на ім'я Метіда. Вона мала властивість поліморфізму (простіше кажучи, вона могла перевтілюватися у що хотіла) - властивістю, досить неприємною в сімейному житті (бо під час сімейного діалогу у відповідь на невинну репліку чоловіка «Чому в тебе знову борщ недосольний?!» дружина може перетворитися на дракона – і як її тоді «виховувати»…). Зевс, вирішивши позбутися її, умовив її зробитися маленькою… Зрозуміло, який сюжет відтворює казка «Кіт у чоботях»? Так, тільки-но Метіда стала маленькою, Зевс її проковтнув. Таким чином премудрість виявилася всередині Зевса, бо Метіда була тоді вагітна Афіною (див.: Гесіод. Теогонія, 886-890).

А чи багато хто знає, що великий Геракл покінчив життя самогубством (Софокл. Трахінянки, 1260 слл.) – із застереженням дітям: «Ви велику бачите жорстокість богів»? У цілому ж античність пішла дуже дивним шляхом. Йдеться про гомосексуалізм. Здавалося б, та культура, яка проголошує своїм ідеалом мужність і природність, поміркованість та гармонію, могла б обминути саме цей риф. Але культура, яка звеличила Геракла та Одіссея, дуже міцно – на віки – засіла саме на цьому рифі.

Платон ставить кохання між чоловіками значно вище, ніж любов до жінки. Платонівський міф про андрогінів містить у собі подробицю, яка також часто опускається в популярних переказах. Виявляється, андрогіни були трьох статей: чоловічого, жіночого і чоловікоіночого (власне андрогін). Коли Зевс, злякавшись їхньої сили, розсік перших людей, то кожна половинка почала шукати свою колишню. І це означає, що лише третина людей шукає зближення з протилежною статтю, а дві третини тягнуться до свого власного. Ні, і ці дві третини теж можуть вступати в спілкування з протилежною статтю, але тільки з почуття громадянського обов'язку: «...щоб при зляганні чоловіка з жінкою народжувалися діти і продовжувався рід, а коли чоловік зійдеться з чоловіком - досягалося все ж таки задоволення від злягання, після чого вони могли б перепочити, взятися за справи і подбати про інші свої потреби… Чоловіків, які є половинкою колишнього чоловіка, тягне до всього чоловічого: вже в дитинстві вони люблять чоловіків і їм подобатися, лежати і обійматися з чоловіками. Це найкращі з хлопчиків та юнаків» (Пір. 191с–192а).

Так «разом з божественною філософією розквітла і любов до хлопчиків» (Лукіан. Дві любові. 35). Сексуальні послуги юнака розглядалися як нормальна форма оплати послуг вчителя, який навчає підлітка будь-якої професії. Коли Алківіад побажав стати учнем Сократа, «я вирішив зробити все, чого Сократ вимагатиме. Вважаючи, що він зазіхає на квітучу мою красу, я вважав її щасливим даром і своїм великим успіхом: адже завдяки їй я міг би, попустивши Сократу, почути від нього все, що він знає. З такими думками я одного разу і відпустив проводжатого, без якого я до того часу не зустрічався з Сократом, і залишився з ним віч-на-віч… і я чекав, що ось-ось він заговорить зі мною так, як кажуть без свідків закохані, і тішився заздалегідь. Але нічого подібного не сталося. Я вирішив піти на нього приступом... Я ліг під його потертий плащ і, обійнявши обіймами цю людину, пролежав так всю ніч. Так ось, незважаючи на всі мої зусилля, він здобув верх, знехтував квітучою моєю красою… Я був безпорадний і розгублений» (Платон. Пір. 217а–219е).

Як бачимо, цнотливість Сократа була предметом подиву. Втім, Сократ ніколи не засуджував педерастію, ніколи не закликав звернутися до жінок — він лише закликав любити не тільки тіла хлопчиків, а й їхню душу і душевну близькість ставити вище за тілесну (Ксенофонт. Пір, 8) [51]. Опис ідеального кохання у Платона дано у «Федрі» (255-256). Той, хто хоч одного разу прочитає його, назавжди вже утримається від піднесеного вживання словосполучення «платонічна любов»…

Так греки наслідували своїх богів. На Олімпі завжди вистачало «дивацтв кохання»: коханцем Зевса був хлопчик Ганімед [52] (у вказаному фрагменті «Федра» Платон прямо посилається на цю парочку); коханцем Геракла - Гілас; Посейдона – Пелоп [53]. За словами Овідія, не хто інший, як Орфей, «став виною, що за ним і фракійські народи теж, перенісши на молодиків недозрілих любовне почуття, первини квітів обривають» (Овідій. Метаморфози 10,83–84).