5. НЕ-КОСМІЧНИЙ ВИМІР ЛЮДИНИ

Вивівши себе з природного контексту, людина змогла усвідомити свою поведінку в зовсім іншій системі координат. Якщо людина — частина природи, вона не може оцінювати свою поведінку за іншими критеріями, ніж природні. Але природні феномени не підлягають моральному суду. Перські царі Кір, який мстився річці, що потопила його коня (Геродот. Історія, 1,189) і Ксеркс, що наказав лупцювати море, що розладнало його плани [47]- предмет глузування навіть у дохристиянську пору. Не можна обурюватися поведінкою річок чи тварин. І якщо бути логічним, то не можна обурюватися і поведінкою злочинця. Щоб виправдати застосування моральних критеріїв у сприйнятті людських дій, філософія має усвідомити радикальну відмінність людини від природи.

Усвідомивши свою позаприродність, людина набула права користуватися двома різними мовами: вона змогла описувати явища природи не-антропоморфною мовою, не приписуючи каменям і зіркам людські пристрасті. Але й себе людина змогла усвідомлювати та оцінювати за позаприродними критеріями. Раз «ми живемо в цім світі послами держави, що не має назви» (Олександр Галич), не варто надавати надто великого значення тій обставині, що природа непідвладна моральним законам. Людина ж бо позаприродна, а тому цінуємо за неприродними, моральними критеріями.

Так народився той самий кантівський доказ буття Бога, за який Іван Бездомний хотів заслати філософа «у Соловки на три роки». Перша теза Канта: все у світі підпорядковане закону причинності. Всі події у світі пов'язані причинно-наслідковими зв'язками, і нічого в ньому не відбувається без належних причин, які з необхідністю викликають до буття свої слідства. Друга теза: якщо людина теж підпорядкована цьому закону, то вона не може нести моральну відповідальність за свої вчинки. Третя теза: якщо ми стверджуємо моральну осудність людини, ми повинні постулювати її свободу. Висновок: отже, людина, живучи у світі, не підпорядковується основному закону світобудови. Отже, людина невідсвітна, тобто має статус екстериторіальності. Ніщо у світі не може діяти вільно, а людина може. Отже, людина є чимось більшим, ніж світ. Таким чином, у людському морально-вільному досвіді проступає інший вимір буття — буття не обмеженого простором, часом, детермінізмом та обдарованого свободою, моральністю та розумом. Таке буття мовою філософії називається Богом. Людина вільна — отже, буття багатше, ніж світ причинності; людина вільна — отже, «морально необхідно визнавати буття Боже»…[48]

Справа в тому (і це чудово показав І. Кант), що у природі немає і не може бути категорії «обов’язку». «Неможливо, щоб у природі щось зобов’язане існувати інакше, ніж воно справді існує, більше того, якщо мати на увазі лише природний перебіг подій, то повинність немає ніякого сенсу. Ми не можемо навіть запитувати, що повинно відбуватися в природі, так само як не можна запитувати, які властивості повинно мати коло; ми можемо лише запитувати, що відбувається у природі чи які властивості має коло» [49]. Людині ми можемо сказати: ти такий, але ти мав би бути іншим. А в природних феноменах не може бути такого зазору між тим, що є і тим, що має бути. Місяць не засуджують за те, що його не видно вдень. Сонце не судять за те, що воно часом затьмарюється.

І якщо людина є виключно частиною «природи», то і людську поведінку не можна описувати в категоріях «обов’язку». Що б не накоїв чоловік — реакція може бути тільки одна: так вийшло, і інакше бути просто не могло. І не можна звинувачувати того, чия людяність затьмарилася в якийсь день, найважливіший для нього та його ближніх. І нелогічно нагороджувати відповідною медаллю добре вихованої та генетично благополучної молодої людини за відвагу під час пожежі.

Якщо у природі «повинно» те, що невільно, те, що необхідно мало статися за наявності відповідних причин, то в галузі моральності «повинно» те, що обирається і досягається вільним зусиллям, те, що не вимушено. Ці два «борги» не зливаються лише в тому випадку, якщо ми не вважатимемо людину приватною формою прояву всесвітніх законів…

І знову ми бачимо, що неоязичництво відкидає цей християнський дар. Воно намагається описати людину не-гуманітарною мовою, мовою «фізики» («природи»). У теософів навіть слово «воля» означає лише «імпульс притягання чи відштовхування, породжений біполярністю елементів» [50]. Струм, що протікає між «біполярними елементами» автомобільного акумулятора, притягує мошкару, що летить до фар. І люди також попросту повинні навчитися вимірювати «енергетику» своїх «аур». І тоді в рамках «філософії космізму» людські почуття можна буде вимірювати у вольтах та амперах…

Християнство ж не втратило почуття подиву перед дивом людського феномену: «Людина є більшим дивом, ніж будь-яке диво, яке чинить людина» (Августин. Про Град Божий 10,12).