4. СЛІЗНИЙ ДАР

Світ, який люди відкрили в собі, виявився багатшим, ніж той світ, який оповиває нас зовні. Те, що відбувається в людському серці, християнство визнало більш значущим, ніж те, що відбувається навколо: «Яка користь людині, якщо вона набуде всього світу, а душі своїй зашкодить?» (Мф. 16, 26).

Цю ж невідповідність внутрішнього виміру людини з вимірами зовнішнього світу чудово висловив Пастернак:

«Не потрясіння і перевороти

Життю новому відкривають путь,

А одкровення, бурі та щедроти

Душі запаленій  чиїсь-небудь» («Після грози»).

Відчуття того, що

Людина має зо два світу:

Один – той, що її творив

А другий що вона від віку

Творить у міру її сил (Баратинський) [35],

стане настільки своїм для європейської культури, що навіть Заболоцький (наскільки я розумію, це була людина, далека від церковності), свідчить про ту саму ієрархію цінностей:

«Душа в невидимім блукала,

Своїми казками сповна.

Незрячим зором проводжала

Природу зовнішню вона».

Для істориків літератури переломом, що позначає перехід від античності до європейської культури, є «Сповідь» блж. Августина. Ця книга, написана на початку V ст., вперше оповідає про внутрішній сюжет, про те, що відбувається в душі людини. Персонажі античних творів внутрішньо статичні. Їх характер скульптурний, висічений вже від початку. Просто змінюються обставини навколо них, і зміна декорацій кидає різні відсвіти на героя, висвічуючи то одну його грань, то іншу. Але євангельська проповідь покаяння закликала до змін усередині людини. Про те, як відбувається в людині «метанойя» - зміна розуму-покаяння, і розповів Августин у своїй гранично щирій книзі («А юнаком я був дуже жалюгідний, і особливо жалюгідний на порозі юності; я навіть просив у Тебе цнотливості і говорив: «Дай мені цнотливість і стриманість, тільки не зараз» [Блж. Августин. Сповідь 8, 7, 17]) [36].

Євангельський заклик до покаяння сповіщав, що людина звільнена від тотожності собі самому, своєму оточенню та своєму минулому. Не моє минуле через сьогодення залізно визначає моє майбутнє, але мій сьогоднішній вибір. Між моїм минулим та хвилиною мого нинішнього вибору є зазор. І від мого вибору залежить — який із причинно-наслідкових ланцюжків, що тягнуться до мене з минулих часів, замкнеться в мені зараз. Те, що було в моєму минулому, може залишитися в ньому, але я можу стати іншим...

Про те, як покаяння зводить стіну, яка захищає мене від засилля мого гріховного минулого, говорять два епізоди з церковного переказу… Щоб вони були зрозумілі, треба згадати дві обставини: одну чисто побутову, іншу – духовну. Перше у тому, що класична зав'язка якогось оповідання із життя ченців говорить: «Пішов чернець у місто…». А у місті, як відомо, зустрічаються жінки. Серед них, як говорить чутка, зустрічаються трудівниці панелі. У колі ж останніх предметом професійної доблесті вважається вміння спокусити ченця: «мовляв, затягти до себе в номери якогось морячка – то це кому ж краси не вистачало! А ти спробуй ченця спокусити – тоді й подивимося, чого ти вартуєш на нашому бульварі Капуцинів!».

Друга ж обставина, без знання якої наведені нижче історії не будуть зрозумілі, полягає в тому, що коли лукавий [37] підштовхує людину до гріха, він вкладає в нашу голову дискетку з невигадливим файликом: «Якщо, раз - то можна! Ну, згрішиш, а потім покаєшся! Ти ж чув, що Бог милосердний, він простить!». Після гріха той самий «співрозмовник» спритно змінює дискету і тепер з неї зчитується вже інша думка: «Ну все, хлопче, догрався! Який тепер із тебе чернець (священик, семінарист, християнин…). Ти знаєш, що за цей гріх на Суді з тобою буде? Ти ж знаєш, що Суддя справедливий і правосудний! Так що там у тебе жодних шансів! Тому, знаєш, сім бід – один отвіт. Давай ще раз! І взагалі залишайся у світі, живи як усі. У майбутньому житті нічого хорошого на тебе вже не чекає, то ти хоча б тут поживи як люди!»…

Суворою мовою Святих Отців це висловлюється застереженням: «Перш за падіння нашого біси представляють нам Бога людинолюбним, а після падіння жорстоким»[38]; «Безсердечний наш ворог і наставник розпусти вселяє, що Бог людинолюбний, і що Він швидке прощення подає цій пристрасті, як природній. Але якщо спостерігатимемо за підступністю бісів, то знайдемо, що після гріха, вони представляють нам Бога праведним і невблаганним Суддею. Перше вони кажуть, щоб залучити нас до гріха; а друге щоб занурити нас у відчай» [39]. Повинно бути все навпаки: передше гріха, коли борешся з гріховним помислом, приводь собі на думку пам'ять про Божий суд, а вже якщо гріх відбувся, «якщо ми впали, то насамперед ополчимося проти бісу печалі» [40].

Справа в тому, що розпач фіксує нас у нашому стані падшості. Розпач паралізує волю. Розпач увічнює стан гріха. На думку історика Ф. Зелінського, «відчай – це інтелектуальна смерть» [41].

Цьому паралічу не можна піддаватися. «Доходять ті, хто після кожної поразки встають і йдуть далі. Подвиг саме в цьому полягає - ніколи не сісти оплакувати. Плакати можна по дорозі, по путі. А коли дійдеш до мети - впадеш навколішки перед Спасителем і скажеш: Вибач, Господи! На всю Твою любов я відповів ланцюгом зрад - а все-таки я прийшов до Тебе, а не до когось іншого» (митр. Антоній (Блум). «Про свободу і покликання людини»).

  І ось для того, щоб розтотожнити себе та свій гріх, треба повстати проти відчаю. У церковному лексиконі «відчай» виявляється антонімом «покаяння» («Покаяння є відкидання відчаю» [42]). Щоб повернути собі можливість діяти, можливість бачити своє майбутнє, потрібно насамперед звалити зі своїх пліч тягар відчаю. І в цьому випадку корисна пам'ять про Боже милосердя: «Думка про милосердя Боже приймай тільки тоді, коли бачиш, що втягуєшся в глибину відчаю» [43].

Тепер будуть зрозумілі короткі чернечі оповідання: «Два брата, переможені блудною хіттю, пішли і взяли з собою жінок. Після того стали говорити один одному: що користі для нас у тому, що ми, залишивши ангельський чин, впали в цю нечистоту, і потім маємо йти у вогонь і муку? Ходімо в пустелю. Прийшовши до неї, вони просили отців призначити їм покаяння, сповідавши їм те, що зробили. Старці заточили їх на рік, і обом по-рівному давалися хліб та вода. Брати були однакові на вигляд. Коли сповнився час покаяння, вони вийшли з ув'язнення, - і отці побачили одного з них сумним і зовсім блідим, а іншого - з веселим і світлим обличчям, - і подивувалися цьому, бо брати їли порівну. Тому спитали вони сумного брата: Якими думками ти був зайнятий у келії своїй? - Я думав, відповідав він, про те зло, яке я вчинив, і про муку, в яку я маю йти, - і від страху « прилипли кості мої до тіла» (Псал. 101, 6). Запитали вони й іншого: а ти про що міркував у келії своїй? Він відповів: я дякував Богові, що Він вирвав мене від нечистоти світу цього і від блудної муки, і повернув мене до цього ангельського життя, і пам'ятаючи про Бога, я радів. Старці сказали: покаяння того й іншого – однаково перед Богом» [44].