2. СВОБОДА СУМЛІННЯ: ХРИСТИАНСЬКИЙ ДАР, ВІДКИНУТИЙ ХРИСТІАНСЬКОЮ ІНКВІЗИЦІЄЮ

Християнство повернуло людям серйозне ставлення до свого світоглядного та релігійного вибору та відстояло їхнє право на вибір.

Поганський світ зустрів християнство втомлено розчарованою реплікою Понтія Пілата: «Що є істина?» Римський чиновник не чекав відповіді: він був переконаний у тому, що відповіді на його питання взагалі бути не може. Він не бажав продовження розмови на тему, яка здавалася недостатньо серйозною, щоб привертати увагу освічених та ділових людей.

А потім ще протягом трьохсот років цей сюжет повторюватиметься знову і знову. Християнська проповідь — обурення язичників зухвалою самовпевненістю християн — арешт — умовляння до розсудливості — відмова від виголошення слів, що примиряють («Ви маєте рацію. Я не те хотів сказати!») — страта…

Те, що було для християн найрадіснішим у їхній новій вірі, — саме це було обурливим в очах інших. Християни раділи, що вони знайшли Бога. Не сімейного генія {Ге́ній (лат. genius — «дух»)} - у римській релігії особистий дух чоловіка, що його захищає, етимологічно він пов'язаний зі словами батько та творець. Геніїв, що визначали волю і вчинки, мали не тільки окремі люди, а й країни, міста, родини, театри і навіть боги}, не племінного божка, не підполковника «космічної ієрархії», але — Абсолютного Бога. У християнстві Абсолют, Першоєдине, Першопричина, Першоджерело, Бог, Господь і Спаситель - Одне. «Батько повернувся!»

На цей радісний крик сусіди мудро відповідали: «Бути такого не може. З Батьком спілкуватися не можна взагалі. І потім, якби Він і повернувся, Він це зробив би інакше. По-перше, Він прийшов би не до вас, ганебних євреїв, а до нас, благородних римлян. По-друге, Він це зробив би з тріумфом, подібним до тих урочистостей, що влаштовують наші імператори, повертаючись додому з війни. І, звичайно, Він не дав би Себе розіп'яти. Не може бути Владикою Всесвіту Той, Хто навіть похований був у чужій могилі!»

Але християни пам'ятали попередження ап. Павла: Дивіться, браття, щоб хто не захопив вас філософією і порожньою спокусою, за переказами людськими, за стихіями світу, а не за Христом; бо в Ньому мешкає вся повнота Божества тілесно, і ви маєте повноту в Ньому, Хто є голова усякого начальства і влади (Кол. 2, 8–10). Ось так: Той, Хто був розіп'ятий за рішенням не найвищого римського чиновника, є головою будь-якого начальства і влади. В Тому, Хто не зміг навіть Свій Хрест донести до місця страти без сторонньої допомоги, мешкає вся повнота Божества тілесно...

Християни дратували язичників своєю зухвалою самовпевненістю, парадоксами своєї проповіді. Але головне — своєю відмовою шанувати святині інших релігій. Від християн не вимагали зречення Христа. Від них вимагали визнання інших релігій та хоча б формальної співучасті у ритуалах цих релігій [15]. Адже якщо дати кожній людині можливість самому творити свою релігію, то зникне духовна скріпа імперії. Мають бути загальнонаціональні ритуали (хоча б культ імператора). Навіть Цицерон, який зовсім не вірить у богів, не допускає свободи громадянина від обов'язків, що накладаються державним культом: «Ніхто не повинен мати окремих богів, ніхто не повинен почитати приватним чином нових богів або зайд, якщо вони не прийняті державою» (Цицерон. О законах 2, 8).

Крім того, все ж таки не можна бути твердо переконаним у тому, що олімпійських богів немає. А тому краще не провокувати їхнього гніву. Адже боги не будуть розбиратися — з чиєї саме провини їм стали менше приносити жертв у такому місті чи такій провінції. Свій гнів у вигляді посухи чи виверження вулкана вони нашлють на всіх… То чому ж за нечестя одних («безбожних» християн) мають страждати всі? «Таким чином вони спричинять осуд богів як на себе, так і на тих, хто кращий за них, але допускає, щоб вони все це робили і вся держава піддавалася долі безбожних людей» (Платон. Закони. 910b). Щоб уникнути загальної біди, Платон пропонує влаштувати в'язницю під назвою «софроністерій» — «будинок, де приводять у розум», куди люди, які відмовляються поклонятися державним богам, повинні бути ув'язнені «не менше, ніж на п'ять років» (Там саме 10, 908е )[16]. «Просто кажучи, ось який закон має стосуватися всіх: нехай ніхто не споруджує святилищ у приватних будинках» (Там саме. 909d). Пізній учень Платона, Ямвліх, вже в християнську епоху радить: «Тим, хто ставить питання, чи є боги, і, мабуть, сумнівається в цьому, не слід відповідати як людям, а треба переслідувати їх як диких звірів» (Юліан Проти Гераклія 20) [17].

Але для християн було немислимо, дізнавшись Єдиного та Одвічного Бога, поклонятися колишнім узурпаторам-«володарям». Уявіть людину, яка роками чекала зустрічі з коханою жінкою, вже зневірилася і навіть майже перестала мріяти про неї... І ось вона з'являється на порозі його будинку і освідчується в коханні - а він відповідає їй: ну ти поки присідай, роздивись і почекай трошки: я тут поки що журнал фотомоделей догортаю… Ось як немислимо така поведінка для закоханого, так само неможлива вона і для того, хто любить Христа: «Хто мені на небі? і з Тобою нічого не хочу на землі» (Пс. 72, 25).

І імперія розпочала переслідування християн, вимагаючи від них терпимості. Християн осліплювали, вимагаючи від них «широти поглядів». Християн забороняли, вимагаючи: «заборонено забороняти! не смійте своїм адептам забороняти молитися нашим богам!»

Християни ж запропонували розрізняти терпимість ідейну і терпимість громадянську. Люди мають право на незгоду, на дискусії, на різку оцінку протилежних поглядів. Але державі не слід втручатися в ці суперечки — адже «за людським правом кожен може почитати те, що він хоче… і одній вірі не властиво утискувати іншу, оскільки жертви вимагаються від духа жадаючого» (Тертуліан. Послання до Скапули. 2). Як пізніше скаже приказка: «Невільник — не богомольник»… «Не вбиваючи ворогів своєї релігії, можна її захистити, а вмираючи за неї. Якщо ви думаєте служити їй, проливаючи кров в її ім'я, посилюючи тортури, ви помиляєтеся. Ніщо не повинно бути так вільним, як сповідання віри» (Лактанцій. Божественні настанови. 5, 20).