1. ЧИ ЗАВЖДИ ПОГАНА ФАМІЛЬЯРНІСТЬ?

Перший дар, принесений християнством людям, — це право прямого звернення до Бога, право звертатися до Бога на Ти. Людина знову знайшла те, що Тертуліан, християнський письменник III століття, назвав familiriatas Dei, тобто сімейну, дружню, сердечну близькість з Богом (див.: Тертуліан. Проти Маркіона. 2, 2).

Нам сьогодні здається природним, що релігійна людина молиться до Бога. Але в до-християнському світі Бог мислився тим, хто перебуває поза релігією. До Бога молитися не можна було. Молитися треба було Господові.

Слова «Бог» та «Владика» («Господь») в історії релігії аж ніяк не синоніми. Сама суть язичництва в тому, що ці поняття поділяються та відносяться до різних релігійних реалій. Язичник переконаний, що первинний бог, Першопричина не діє у світі.

Відомо, що верховне божество у греків носить ім'я Зевса. Зевс - владика світу, «Господь». Але чи є він Богом у вищому значенні цього слова, тобто першопричиною, початком будь-якого буття, Абсолютом? - Ні. Прометей називає Зевса - «новоявлений вождь» [2]. Згідно Гесіоду, Зевс — спадковий путчист. Перша діада богів тут носить імена Геї та Урана. Геї не до душі постійні пологи, і одного разу Гея, сховавши сина Крона в те місце, через яке він з'явився на світ, «дала йому в руки серп гострозубий і всяким підступам його навчила. Ніч за собою ведучи, з'явився Уран, і ліг він біля Геї, любовним палаючим бажанням, і всюди поширився кругом. Несподівано ліву руку син простягнув із засідки, а правою, схопивши величезний серп гострозубий, відсік у батька милого член дітородний і кинув його сильним розмахом» (Гесиод. Теогония. 174-181). Кронос-Час, правив у міфологічну Золоту добу, однак, мав звичку пожирати своїх дітей («Всепожираючий Час»). І коли народжується Зевс — настає час помсти.

Як бачимо, «панування олімпійських богів ґрунтується на цілій низці боговбивств. Ті боги, від яких походять боги греків — за суттю недієві, такі, що відійшли,. Зевс є батьком усіх безсмертних, лише оскільки він батьковбивця. І пам'ять про цього неіснуючого, роздробленого бога (Кроноса) завжди стоїть між богами, перешкоджаючи їх поглинання в єдності Зевса [3].

Аналогічні «скелети в шафі» були і в переказах інших народів.

Шумеро-вавилонська поема «Енума Еліш» розповідає про те, що первинний бог «Апсу первісний, творець» виявився магічно присиплений своїм нащадком, богом Еа, і також зазнав кастрації (від богині Мумму) [4].

У хетів той самий міф про те, як початковий бог був позбавлений своєї творчої могутності і був усунений від справ, звучить так: «Перш, у минулі роки, був Алалу на небі царем. Алалу сидів на престолі, і навіть бог Ану могутній, що інших богів перевершує, схиляючись біля ніг його низько, стояв перед ним, як кра́йчий, і чашу тримав для пиття. І дев'ять століть минуло, як царював у небі Алалу. Коли ж настав вік десятий, став Ану битися з Алалу, і переміг його Ану, і Ану сів на престолі... Коли ж настав вік десятий, почав з Ану битися Кумарбі, Кумарбі, нащадок Алалу. Кумарбі його наздогнав, схопив його за ноги міцно, вниз з неба він Ану стягнув, і він вкусив його в ногу і відкусив його чоловічу силу, і стала, як бронза, литтям вона у Кумарбі в утробі» [5].

Те саме відбувається в угаритській міфології: Ваал, що представляє четверте покоління богів, з братами атакує небесний палац Еля (від цього стародавнього семітського імені поодить: Аллах у мусульман і Ель, Елоах, Елогім як імена Бога в Біблії), усуває його і, вочевидь, каструє (міф евфімістично каже: «Дещо впало на землю»). Очевидно, травма надто важка, і Ель  вже не може бути колишнім. Навіть коли в міфічній історії Ваал на якийсь час усувається наступним богом (Мотом, союзником Еля), Ель відмовляється повернутися на престол. Знову захопивши владу, Ваал вимагає, щоб Ель пішов до витоків світобудови - до витоків річок і до прірв земних [6].

Язичники переконані, що світом править не Бог. У язичницькому богослов'ї «Владика» не є споконвічним богом, а споконвічний Бог, відтіснений від справ, стає пустим богом (deus otiosus) і перестає бути «Господом», Правителем. Навіть йог о ім'я поступово забувається (Овідій, розповідаючи про початок космосу, так говорить про Творця: Бог якийсь — який, невідомо ... [Овідій. Метаморфози 1, 32]).

Вищий бог або недосяжний, або безсилий, або взагалі покоїться у бездіяльності. Навіть якщо його не скинули, він сам не цікавиться нашим світом, бо ми надто мізерні, і він делегує управління світом людей духам нижчої ієрархії... Світом правлять приватні та різноманітні «Владики» — узурпатори чи «намісники». Кожен із них править своїм «уділом». Підвладним їм людям треба вміти вибудувати стосунки з цими панами, і не варто тішити себе ілюзією, ніби наші молитви може почути хтось інший, Вищий та Початковий…

І на цьому тлі раптом звучить проповідь Мойсея: Ель повернувся! Той, Хто створив світ (Елогім - Бут. 1,1.), Той, хто був Богом спокою (Богом суботи), увійшов до історії людей. Він не втратив Своєї сили, і Він не забув Своє творіння. Чи забуде жінка немовля своє, щоб не пошкодувати сина утроби свого? але якби й вона забула, то Я не забуду тебе! (Іс. 49,15).

Це головна новизна зухвалої та радісної проповіді ізраїльських пророків: «Бог є Господь». Той, Хто веде нас дорогами історії, Той же, Хто нас створив. І Той, Хто нас створив, є Вищий та Початковий. Немає Бога вище за Господа. І немає іншого Господа, крім Бога. Нехай пізнає цей народ, що Ти, Господи, Бог (3 Цар. 18, 37). Блаженний народ, у якого Господь є Бог (Пс. 143,15). Бо саме Ель (Елохім, Елоах) – Господь, тобто, суб'єкт Завіту з людьми, і створив небо та землю…

Те, що спочатку було дивовижним привілеєм одного народу — право прямого спілкування з Найвищим — Апостоли поширили на всіх людей. Це було настільки несподівано, що навіть гностики, навколохристиянські єретики перших століть нашої ери вважали за краще називати Христа Спасителем, але не Господом, бо останнє ім'я ототожнювалося у них з тираном і узурпатором (див. свт. Ириней Лионский. Против ересей. 1,1,3).