Дари Альдаріни

Частина 26. Той, хто мандрує долями

— Отже, ти донька Нельсіди… — промовив він, вмостившись зручніше. — Пам’ятаю дівчаток Даролгора, як були ще малими. Кожна з них мала власну магічну силу, але магія старшої доньки була значно потужніша. Здавалося, у ній була сама Альдаріна – такою була її міць. Шкода тільки, серце мала надто палке. От Даролгор і хвилювався, аби вона сама себе не занапастила.

Він зробив паузу, пронизуючи поглядом дівчину.

— Який дар ти від неї отримала?

Теарін зашарілася.

— Я не знаю…ніякого, — вона невпевнено всміхнулася.

— Ну а від народження яка в тебе сила?

— Чесно кажучи, вона так довго не прокидалася, що я вже й не сподівалася, чи станеться це взагалі. Звинувачувала батька, думала – справа в тому, що його кохання не було безумовним. А тепер узагалі не знаю, що й думати. Моя сила –вітер! Уявляєте? – в очах дівчини з’явився радісний блиск, який дуже швидко змінився сумом. — Я вирушила в Альдаріну, сподіваючись зрозуміти, хто я. І ось маю першу відповідь. Але таємниця мого народження досі не дає мені спокою. Хто мій батько? Чому навіть закляття Лінеї не розповідають, що тоді сталося насправді? Може, ви знаєте щось про ту ніч?

Дамерік заперечно похитав головою.

— Навіть магам не все відомо, – неквапливо мовив він. — Я покинув Альдаріну задовго до того, як Даролгор пішов у небуття. Але ми можемо покликати того, хто допоможе тобі все дізнатися, якщо хочеш.

— Ви ще питаєте! Звісно, я хочу!

— Тоді ходімо зі мною.

Дамерік підвівся, а з ним підвівся й Аскаль, який після пригод із хробаком та полицею всівся на малий стілець попід стіною і слухав їхню розмову.

— Ви, юначе, залишайтеся тут, – промовив Дамерік, коли хлопець зробив до них крок. — Тільки заважати будете.

Аскаль запитально глянув на дівчину. Закусивши губу, Теарін лише знизала плечима, бо й сама гадки не мала, що буде далі. Тим часом старий маг щось пробурмотів, і вона опинилася з ним у зовсім іншій кімнаті – із самими лише дзеркалами та без жодних дверей.

— Увагу розсій на всі, але дивися тільки в це дзеркало, — промовив він, підійшовши до того, що висіло навпроти. Дзеркало було старовинне, із майстерним різьбленням на рамі. Старець дістав хусточку, якою протирав свої окуляри, і, дбайливо, протер його теж. Потім повернувся до дівчини:

— Доля твоя, тому покликати його я допоможу, а далі сама будеш із ним розмовляти.

— З ким розмовляти? – прошепотіла Теарін.

— З тим, хто мандрує долями, звісно.

Дамерік узяв в одну руку посох і обвів ним усю кімнату:

— Як потемніють усі дзеркала, знай, що він тут. А тепер повторюй за мною:

— Кого нема і хто є усюди…

— Кого нема і хто є усюди, – промовила Теарін.

— Хто бачить час і може мандрувати крізь долі….

— Хто бачить час і може мандрувати крізь долі…

— Явись сюди!

— Явись сюди!

У кімнаті почувся дзвін, і всі дзеркала потемнішали. Дамерік швидко розбив дзеркало, яке витер, і наказав Теарін дивитися в порожнечу.

— Хто кличе мене? – почула вона з потойбіччя.

Дівчина розгублено глянула на Дамеріка.

— Довірся силі, – прошепотів він. — Вона підкаже тобі .

Теарін прислухалася до відчуттів.

— Та, кого вітер обрав! – відповіла вона голосно.

Старий маг усміхнувся і кивнув задоволено.

Усі розбиті уламки піднялися з підлоги й оточили її.

Теарін знову перелякано подивилася на Дамеріка.

— Не бійся. Він так перевіряє тебе.

Порожнеча в дзеркалі почала розширюватися.

— Що хочеш від мене? – промовив Той, хто мандрує долями.

— Розкрий таємницю мого народження. Покажи, хто мій батько.

— Що отримаю натомість від тебе? – улесливо спитав голос.

Теарін не знала, що такого вона може запропонувати.

— Кажи – силу вітру, – пошепки підказав Дамерік.

— Що?!

— Кажи. Я ж пояснив: це лише перевірка. Ти маєш довести, що для тебе дійсно важливе те, що він відкриє тобі. Не готова віддавати силу – запропонуй йому своїх друзів. Не бійся, з ними нічого не станеться.  

«Тільки не їх», – подумала дівчина. — Я віддам тобі свою силу вітру!

Тієї ж миті з порожнечі вилетів чорний, як вугілля, густий дим, окреслений у примарну постать. Розбите дзеркало знов стало цілим, а перед очима Теарін усе попливло. Уся кімната та Дамерік здавалися несправжніми й перекошеними. Дівчина ледь трималася на ногах, бо вони стали немов ватяні. Раптом її тіло вигнулося дугою, випускаючи щось із себе. Затуманеним поглядом вона побачила навпроти власного двійника. Чорний дим підхопив другу Теарін, як пушинку, і, коли вони зникли, юна чаклунка провалилася в глибокий сон.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше