Минулі події неабияк усіх виснажили, тож кожен був радий нарешті зробити привал, щойно випала така нагода. Всі непорозуміння залишилися позаду, і думка про те, що від Альдаріни їх віддаляє лише одна з доріг роздоріжжя, неабияк тішила. Місце для відпочинку було вибране якнайкраще: зелена свіжа трава м’яким килимом стелилася серед гір, утворюючи затишні галявини, на одній з яких і вирішили влаштуватися найджур із зевагуром, поки Аскаль та чаклунка пішли по дрова. Скинувши знаряддя на землю, Шруд солодко потягнувся, розминаючи м’язи, і задоволено розкинувся на траві, заклавши руки за голову.
— Все хотів дізнатися: де ти взяв того персня? – спитав він зевагура, який, переймаючись, чи вистачить їм припасів, був цілком зосереджений на вивертанні торбин. Грудлі скоса глянув на нього і продовжив розпочату справу.
— Нащо відволікаєш у таку важливу мить? – буркнув він. — У торговця купив.
— Ага… купив, – дражнився найджур. – Я й сам знаю, що хвіст десь поцупив.
Грудлі кинув торбину: його припасів майже не залишилося, а в животі, як на зло, почало безжалісно уркотіти. «Яка різниця де взяв? У кого? От закортіло тобі причепитися», – роздратовано думав він. «Головне, що воно вчасно знайшлося в кишені. І, до речі, поклав його туди саме хвіст».
— Ну от і спитай у нього, – зевагур відвернувся. — Ех, хоча б одного ульзуса зараз...
Відверто кажучи, поганий настрій Грудлі найджур розумів. Він і сам не був впевнений, що в своєму мішку має щось, окрім фляги з водою. Шруд роззирнувся – на відстані витягнутої руки від нього ріс невідомий кущ, суцільно усіяний великими червоними ягодами. Чого вони сваряться через їжу? Він вирвав його разом із коренем і кинув Грудлі.
— Поїж. На вигляд мають бути смачні.
Грудлі скуштував одну і скривився:
— Сам таке їж. Кислятина одна.
Шруд мовчав. «Це на нього не схоже», – подумав Грудлі. «Вже б спалахнув чи кинув міцне слівце…»
Він повернувся до друга. Там, де щойно сидів найджур, зараз стирчали, мов стрункі дві берізки, лише його волохаті ноги.
— Шруде? – перелякався враз зевагур.
Одна нога почухала собою іншу.
— Шруде, як це ти провалився?! – закричав Грудлі, приклавши до землі вухо.
Знизу донеслося щось невиразне, але дуже розлючене.
— Що ти кажеш? – Грудлі не зрозумів ані слова. Його погляд впав на вирваний кущ. «Не може бути… Невже через нього?» – подумав він.
Позаду з тріском впала на землю зв’язка хмизу, і зевагур мимоволі почав виправдовуватися.
— Сам не знаю, як усе сталося. Я зголоднів, Шруд зірвав оцей кущ, я повертаюся, а його вже нема, лише ці стирчать! – Він нервово посмикав великий палець на нозі мохнатого велетня.
— Щоб я провалився, — видихнув вілдайор.
— От цього не треба – одного вже достатньо! Що тепер робити? Ми ж дістанемо його звідти?
Він раптом замовк, простеживши за дивним поглядом Теарін, і відсахнувся. Перетворившись на когось слизького з безліччю жовтих лапок, ноги найджура стрімко ховалися під землею. Як тільки вони повністю зникли, спантеличений Грудлі тільки й зміг що промовити:
— А… а… а як це?
Чаклунка та вілдайор були приголомшені не менше за нього. Аскаль підійшов до місця, де щойно був Шруд, і заглянув у чорну бездонну діру.
— Шруде! – гукнув він. Ім’я найджура прокотилося довгим ехом, відскакуючи від стін, а потім стихло десь знизу. Майже одразу після цього пролунало чиєсь скрипуче та незнайоме:
— Ідіть звідси! – цей хтось явно був незадоволений. — Скільки ще пояснювати: більше я не беру учнів! Спасу від вас нема, і тут знайшли!
Теарін не повірила власним вухам. Саме такими словами Лінея, згадуючи Альдаріну, зі сміхом розповідала, як сердилися маги, коли шукачі магії надто їм набридали. Тепер зрозуміло, хто перетворив Шруда на підземного монстра! Тільки б він теж не пропав. Не гаючи часу, дівчина підбігла до ями.
— Ти що це задумала? – Аскаль підозріло примружився. Теарін подарувала йому стрімкий поцілунок і швидко промовила перед тим, як стрибнути:
— Я все поясню, але потім!
Щось м’яке, цупке та вологе огорнуло її, не даючи боляче впасти.
— Нічого собі, – видихнула дівчина, коли очі звикли до темряви.
«Собі… собі… собі» - донеслося відлунням. Судячи з еха, вона опинилася в просторій підземній печері. Теарін поглянула вгору на круглий отвір, що поєднував зовнішній світ з цим не зовсім приємним місцем. Звідси він здавався не більшим за блюдце, яке можна сховати, лише накривши долонею. Їй стало не по собі. «Куди ж далі йти?»
— А-а-а-а! – раптом почулося над головою. Два знайомих голоси горланили в унісон. «Хлопці!» – радісно подумала Теарін. Вона ледь встигла відскочити, як зевагур, вчепившись у вілдайора мертвою хваткою, приземлився з ним біля неї.
— Негайно з мене злізь, - зашипів на Грудлі Аскаль.
— Потрібен ти мені, - пирхнув той, сповзаючи. — Можна подумати, якби замість мене була наша Теарін, ти б теж так казав.