Пролог.

Нічну тишу порушували квапливі кроки молодої вродливої жінки. Це була чаклунка Нельсіда. Однією рукою вона відсувала вбік гострі гілки дерев, що боляче дряпали ніжну шкіру, залишаючи на тілі рвані сліди. Іншою ж обережно підтримувала живіт, де час від часу відчувалися легкі поштовхи її немовляти. Усе навкруги завмерло, спостерігаючи за старшою донькою Даролгора. Її розпатлане темне волосся спадало на прекрасне обличчя затуляючи очі. Ноги плуталися у високій траві, від чого вона була змушена зупинятись. Шалене серцебиття в грудях не давало забути про те, що сталося. Чаклунка поспішала, щоб попередити свою молодшу сестру про небезпеку, інакше події цієї ночі принесуть землі магів ще більше втрат. «Аби ж тільки встигнути! Аби ж встигнути…» — думала вона, долаючи темряву лісу, який, здавалося, не хотів її відпускати.

З очей Нельсіди бризнули сльози. Вона раптом відчула своє безсилля. Це через неї захист Альдаріни майже розтанув. Через неї  Булувар терпів муки болю, коли його тіло вигиналося від тортур. Вона не змогла врятувати його. Не змогла захистити їхнє кохання, впустивши до себе сумніви щодо його почуттів. Тільки її провина в тому, що він загинув. Якби ж вона могла все змінити! Єдине, що втішало чаклунку, — це дитина під серцем. Маленька частинка коханого, яку він залишив після себе.

Несподівано різкий біль пронизав струнке тіло, змусивши жінку опуститися на землю. Важкі пологи немов роздирали її на шматки, забираючи останні сили, які вона й без того стрімко втрачала. Дихати ставало дедалі важче. Але Нельсіда змушувала себе триматися за життя, бо понад усе чаклунка прагнула пригорнути до себе своє немовля. Коли нарешті пролунав крик дитини, виснажена жінка передала донечці свою силу і заплющила очі назавжди.