Глава дев'ятнадцята. Проблиск надії

«Деякі подарунки залишаються з нами все життя. Навіть якщо ми не знаємо їхньої справжньої цінності.»

Ізабель сиділа за кухонним столом, задумливо дивлячись у вікно. Сонячне проміння лягало на дерев’яну стільницю, а чашка з давно захололим чаєм стояла поруч, так і не торкнута.

Вона майже не помічала тиші, що огорнула дім.

Пальці самі собою знайшли сріблястий браслет на зап’ясті. Великим пальцем вона звично провела по блакитному каменю, а потім повільно провернула прикрасу навколо руки.

Ця звичка з’явилася ще в дитинстві.

Мама подарувала їй браслет на один із днів народження. Вона працювала ювеліркою й власноруч створила цю прикрасу.

Відтоді Ізабель майже ніколи її не знімала. Браслет став такою ж невіддільною частиною її самої, як улюблена книжка на приліжковій тумбочці чи гумка, якою вона збирала волосся в хвіст.

Коли вона хвилювалася, довго про щось розмірковувала або просто намагалася впорядкувати думки, пальці самі починали перебирати холодний метал, ковзати по тонкому візерунку й повільно обертати браслет навколо зап’ястя.

І зараз вона робила це машинально.

Перед очима знову постало ранкове видіння. Порожня дорога. Холодний вітер. Низьке буркотіння мотоцикла Олівера. Він майже нічого не говорив, і, мабуть, саме тому поруч із ним було напрочуд спокійно.

Ізабель ледь помітно усміхнулася власним думкам, продовжуючи ліниво крутити браслет. Блакитний камінь упіймав сонячний промінь і м’яко зблиснув.

— Уже вісімнадцять… — тихо промовила вона, й сама не розуміючи, чому ця думка звучить так дивно.

На її плечі лягла невидима вага відповідальності. Часу, щоб зрозуміти, ким вона хоче стати в цьому житті, залишалося так мало, але жодна думка не затримувалася надовго.

Вона любила танцювати. Балет був частиною її життя понад десять років, але вона вирішила піти. Зосередитися на навчанні, отримати найвищі бали й вступити до хорошого університету.

Також вона любила співати. Була солісткою шкільного хору, який неодноразово брав участь у різноманітних конкурсах. Це захоплення й досі залишалося важливою частиною її життя.

Та все це здавалося їй недостатньо серйозним.

Батько був професором кельтської міфології в місцевому університеті. Мама — майстринею в одному з найбільших ювелірних домів Південного Уельсу.

А вона…

Не переносила вигляду крові й любила співати. Лікаркою їй точно не стати.

Вона ще раз провела пальцем по гладенькій поверхні каменю й задумливо опустила погляд. Мамина прикраса. Просто красивий браслет, який був із нею майже все життя.

І все ж сьогодні чомусь здавалося, ніби вона дивиться на нього трохи інакше, ніж раніше. Хоча пояснити це відчуття Ізабель не змогла б навіть самій собі.

Їй зовсім не хотілося підводитися з нагрітого стільця й іти збиратися до школи. До виходу залишалося зовсім небагато часу, але вона не поспішала.

Так само дивилася на захололий чай, на браслет, на сонячні промені, що красиво гралися по кухні.

Із роздумів її вирвав стукіт.

Кілька тихих ударів у вхідні двері. Дівчина напружилася, а тоді усміхнулася. Так стукає лише одна людина.

Вона підбігла до дверей і різко відчинила їх, необережно подряпавши руку. Поруч із синцем тепер тягнулася ще й тоненька червона смужка.

— Привіт!

Не звертаючи уваги на печіння, вона широко усміхнулася, впускаючи гостю до будинку.

— З днем народження, Із.

Кассандра виглядала похмурою. Усмішка давалася їй насилу.

Ізабель одразу поникла.

Напевно, Меллісандра змусила її прийти. Раніше Кассандра завжди залишалася в неї з ночівлею напередодні дня народження й рівно опівночі запалювала свічки на торті, який приносила сама.

Цього ж року в руках давньої подруги була лише невелика коробочка ніжно-блакитного кольору, перев’язана сріблястою стрічкою.

Ні торта. Ні свічок. Ні радості.

— Дякую.

Вона взяла простягнуту коробочку й усміхнулася.

— Мені дуже приємно.

— Там лише книжка, — різко сказала Кассандра, і Ізабель здригнулася. — Сподіваюся, тобі сподобається. Олівер сказав, що ти читаєш цю серію, тож...

— Олівер? — Ізабель насупилася. — Коли ви встигли так здружитися?

— Це не твоя справа.

Кассандра насупилася ще більше. Її яскраві бурштинові очі потемніли, набувши ледь помітного червонуватого відтінку. Вона різко мотнула головою, і кілька пасом вибилися з хвоста.

— Я не збираюся тобі нічого розповідати, щоб ти й цього хлопця не забрала.

Ізабель уже відкрила рота, щоб заперечити, але Кассандра підняла руку.

Вона не хотіла нічого слухати.

Це все ще була надто глибока рана, до якої вона не бажала повертатися. Олівер не подобався їй як хлопець, але й відштовхувати його вона не хотіла. Він був… цікавим. У ньому було щось, що притягувало її. Та ділитися цим із Ізабель вона не збиралася.

— Гаразд. Я піду, не хочу запізнитися на урок.

Ізабель кивнула, міцніше притискаючи до себе подарунок.

— Тобі теж варто поквапитися. Сумніваюся, що вчителям сподобається твій вигляд.

Лише тепер дівчина усвідомила, що так і не переодягнулася після повернення додому. На ній досі були біла майка, піжамні шорти й брудні шкарпетки.

Вона почервоніла.

Кассандра цього не помітила й уже рушила до дверей.

— Побачимося на біології?

Дівчина востаннє поглянула на іменинницю, але нічого не сказала.

Та Ізабель помітила, як її погляд зачепився за поранену руку, а брови занепокоєно зійшлися.

Їй зовсім не хотілося пояснювати, звідки взялися синці. Кассандра вирішить, що вона остаточно збожеволіла й їй час провести канікули в психіатричній лікарні.

Ізабель уже й сама починала думати, що, можливо, так сильно стискала себе уві сні. Але сумнівалася, що їй вистачило б сили. Та й нігті були не настільки довгі, щоб залишити сліди у формі півмісяців.

Вона відчинила двері.

— Що ж, до зустрічі.

Стурбований погляд майнув у дверному прорізі, коли Ізабель швидко зачинила двері просто перед обличчям подруги.