Глава вісімнадцята. Збіг

«Він не пам'ятав її обличчя. Але її крик прокидався разом із ним.»

Мотоцикл ревів, розтинаючи ранкову тишу. Олівер додав швидкості.

Стрілка на панелі приладів поповзла вгору, а рівний гул двигуна Ducati Monster 937 змінився низьким, майже хижим ревінням. Він нахилився вперед, міцніше стиснув кермо й дозволив мотоциклу набрати швидкість.

Вітер бив в обличчя — холодний, різкий, насичений запахом мокрого асфальту й ранку. Пробирався під комір куртки, скуйовджував волосся, щипав шкіру.

Олівер не зважав. Йому подобалося це відчуття, коли дорога ставала єдиним, про що потрібно було думати. Коли двигун заглушував усе навколо.

Особливо думки. Особливо сни.

Останні кілька ночей вони уривками поверталися знову й знову. Фіолетові очі в темряві, чиїсь руки, що тягнулися до нього крізь густий туман. І крик.

Олівер не знав, кому належав цей голос. Не знав, чому щоразу прокидався з серцем, що шалено калатало в грудях, і дивним відчуттям, ніби ще кілька секунд тому справді був там.

У тому лісі. У цьому тумані.

Він не хотів розбиратися. Узагалі волів не думати про те, чого не міг пояснити.

Саме тому й виїхав так рано, поки місто ще спало. Поки вулиці не заповнилися машинами, людьми й дратівливим шумом. Поки йому не довелося відповідати на запитання, удавати, що все гаразд, і слухати власні думки голосніше, ніж хотілося.

Олівер проскочив перехрестя, майже не знижуючи швидкості. Ранкове місто поступово залишалося позаду. Спочатку зникли висотки. Потім — магазини, заправки й поодинокі зупинки. Будинки ставали нижчими, дороги — порожнішими. Обабіч миготіли сірі паркани, вологі поля та самотні дерева.

Сонце лише починало підійматися, але його світло було блідим, майже білим. Воно ледь пробивалося крізь низькі хмари. Олівер звернув із головної дороги. Шини м'яко прокотилися нерівним асфальтом. Машин ставало дедалі менше. Дорога звузилася, місцями вкрилася тріщинами. По її краях темніла волога трава, а далі починався ліс.

Олівер скинув швидкість.

Дерева підступали дедалі ближче, змикаючись над дорогою важкими гілками. Вони перепліталися між собою, чіпляючись за сіре небо, і через це здавалося, ніби ліс навмисно не впускав усередину сонячне світло.

Олівер проїхав ще кілька метрів. Двигун працював рівно й низько. Він мимоволі кинув погляд на ліс. У грудях неприємно кольнуло. Олівер насупився.

Такі місця він зазвичай любив. Тиша. Порожня дорога. Жодних людей. Але сьогодні ліс здавався надто знайомим. Олівер знову перевів погляд уперед. І тут же відчув, як холод пробігся спиною.

Фіолетові очі.

Він різко моргнув. На узбіччі нікого не було. Тільки дерева й туман, що тонкими пасмами стелився між стовбурами. Дорога губилася далі в сірій глибині лісу. Олівер випростався.

— Чорт…

Він не любив збігів. Особливо тих, що надто сильно нагадували його сни.

Мотоцикл продовжував рухатися вперед. Олівер міг розвернутися, мав розвернутися. Але замість цього знову додав швидкості.

Ліс пропливав обабіч дороги темними смугами. Гілки розтинали повітря над головою, а іноді на асфальт падали великі краплі води, зірвані з листя.

Ducati впевнено тримав дорогу, і Олівер майже переконав себе, що дивне відчуття в грудях — лише втома.

Недосип, дивні, заплутані сни. Нічого більше.

Він проїхав ще кілька поворотів. А потім побачив її.

Спочатку — просто світлу пляму посеред дороги. Олівер миттєво відпустив газ. Мотоцикл сповільнився. Пляма не зникла.

Людина.

Дівчина стояла спиною до нього, просто посеред порожньої дороги. Олівер різко натиснув на гальма. Ducati зупинився за кілька метрів від неї. Двигун і далі працював. Низько та рівно.

Дівчина не рухалася. Олівер насупився. Перша думка — вона п'яна. Друга — можливо, заблукала. А третя прийшла надто швидко.

Фіолетові очі.

Він завмер, і повільно зняв одну руку з керма.

— Гей.

Дівчина не відреагувала. Олівер заглушив двигун. Тиша миттєво обрушилася на дорогу. Надто різко. У вухах на секунду задзвеніло. Він зліз із мотоцикла й лише тоді помітив її ноги.

Босі.

Ступні були забруднені в багнюці й дрібних соснових голках. На одній щиколотці виднілася тонка подряпина. Дівчина стояла нерухомо, ніби зовсім не відчувала холоду. На ній були лише біла майка й спальні шорти. Вона що, щойно вийшла з ліжка?

Олівер зробив крок уперед.

— Гей.

Цього разу його голос прозвучав голосніше. Дівчина повільно повернула голову. Олівер застиг.

Чорне волосся, бліде обличчя, сірі очі. Він знав її.

— Ізабель?

Вона подивилася на нього так, ніби не одразу зрозуміла, хто стояв перед нею. А потім повільно моргнула. Олівер перевів погляд на її босі ноги, тонкі шкарпетки, майже промоклі від ранкової роси, і знову підняв очі.

— Ти якого біса тут робиш?

Ізабель мовчала. Вітер пройшовся дорогою, ворухнувши пасма її волосся. Олівер зробив ще один крок.

— Ізабель.

Вона здригнулася й подивилася на нього. По-справжньому. Олівер одразу зрозумів — вона налякана. Не просто розгублена. Налякана.

— Олівер?.. — її голос прозвучав хрипко й тихо.

Він насупився.

— Так.

Ізабель озирнулася. На ліс. На дорогу. Ніби намагалася зрозуміти, де перебувала.

— Я…

Вона затнулася. Олівер помітив, як здригнулися її пальці.

— Що?

Ізабель знову подивилася на нього, а потім раптом прошепотіла:

— Я не знаю, як тут опинилася.

Олівер мовчки дивився на неї. Десь глибоко всередині щось неприємно стиснулося. Тому що він уже чув ці слова. Уві сні. Тільки тоді їх вимовляв інший голос. А потім починався крик.

Ізабель повільно підняла голову. Олівер на мить забув, що збирався сказати. Фіолетові очі. Йому здалося, що колір її очей змінився. Він заплющив очі й одразу розплющив їх знову. Сріблясто-сірі. Такі, як завжди.

У пам'яті спалахнула темрява. Руки, що тягнулися до нього. Крик.

Олівер моргнув.