Розділ 20. Друга стихія

Ярош приніс новину про магістра Ашворта ректорці Дорн наступного ж вечора, застигнувши на порозі кабінету, коли побачив, як вона зблідла, вислухавши його розповідь, — реакція, яка підтвердила найгірші побоювання Тоні: страх, миттєвий і невдаваний, перш ніж Дорн встигла опанувати себе своєю звичною маскою стриманості, маскою, яка того вечора виявилася напрочуд крихкою.

— Звідки ти дізнався це ім'я? — запитала вона різко, підводячись з-за столу так рвучко, що перекинула чорнильницю, і чорна пляма розповзлася по акуратно розкладених паперах, яку вона навіть не спробувала прибрати одразу, надто заклопотана відповіддю Яроша.

Ярош, зваживши все, вирішив не втягувати Милу в подальші розпитування й пояснив загальніше:

— Знайшов згадку в старих родинних архівах одного зі студентів. Це правда, що він досі живий?

Дорн довго мовчала, дивлячись у вікно кабінету, за яким уже сутеніло, тіні від дерев парку витягувалися химерними силуетами по кам'яних плитах доріжки, а вечірній вітер шурхотів у кронах старих дерев, наче нашіптуючи щось, зрозуміле лише йому самому.

— Не знаю, — сказала вона нарешті, і в її голосі забриніла втома, якої Ярош раніше не чув, втома людини, що надто довго носила тягар, який тепер, здається, ставав дедалі важчим з кожним новим днем. — Після вигнання Ашворт зник з усіх записів Академії. Ані звістки, ані підтвердження смерті — навіть офіційні реєстри народжень і смертей королівства, які я особисто перевіряла кілька років тому, не містять жодної згадки про нього після дня його вигнання, наче він розчинився в повітрі, наче хтось навмисно стер усі сліди його подальшого існування. Дехто вважав, що він подався в чужі краї, за межі королівства, де закони щодо магічних досліджень м'якші, до вільних міст на південному узбережжі, де магію практикують без жодного нагляду з боку будь-якої академії. Дехто — що він загинув десь у злиднях, зневірений і забутий, покинутий усіма колишніми друзями й колегами. А дехто, — вона на мить завагалась, стискаючи спинку крісла так міцно, що кісточки пальців побіліли, — дехто вважав, що він знайшов спосіб продовжити дослідження таємно, десь поза увагою Академії, накопичуючи знання й ресурси для якогось далекосяжного плану, про який ніхто, крім нього самого, не міг здогадатися.

— Ви серед тих, хто вважає останнє? — обережно запитав Ярош.

Дорн подивилась на нього довгим, важким поглядом, у якому змішалися страх, провина й якесь дивне, майже фаталістичне визнання неминучості.

— Я серед тих, хто сподівається, що це неправда, — сказала вона нарешті, — але готується до того, що це може бути правдою. За останні кілька років до мене доходили чутки — уривчасті, непевні, зазвичай від торговців чи мандрівних магів, які проїжджали через віддалені землі королівства, — про якогось таємничого вченого, що збирає навколо себе послідовників, обіцяючи їм могутність, недоступну офіційній магії Академії. Я списувала це на звичайні небилиці, яких завжди вистачає на околицях цивілізованого світу. Тепер, боюся, доведеться поставитися до них значно серйозніше.

* * *

Тим часом заняття з магістром Тихим ставали дедалі інтенсивнішими, з наближенням слухання ради Дев'яти Домів, кожен вечір перетворювався на виснажливу боротьбу з власним даром, боротьбу, у якій перемога вимірювалася найтоншими градаціями контролю. Одного вечора, коли Ярош втретє поспіль не зміг втримати резонанс своєї сили в потрібних межах під час вправи, полум'я на його долоні спалахнувши яскравіше, ніж мало б, магістр Тихий раптом зупинив заняття, піднявши руку жестом, що не терпів заперечень.

— Стривай, — сказав він, схиливши голову набік, наче прислухаючись до чогось, чого не міг чути звичайним слухом, обличчя його набуло того зосередженого, майже транс подібного виразу, який Ярош уже навчився впізнавати як ознаку глибокого магічного сприйняття. — Твоя спорідненість до вогню — вона змінилася.

— Змінилася як? — насторожено запитав Ярош, опускаючи руки, полум'я на його долоні згасло, залишивши по собі лише легкий димок.

— Стала… голоснішою, — старий магістр підбирав слова обережно, наче намацуючи їх у темряві, кожне слово важило для нього по-особливому, вимагаючи ретельного добору. — Я відчуваю, як твоя стихійна природа поступово розширюється за межі однієї спорідненості, до якої ти звик найбільше. Скажи мені чесно, юначе: чи не відчував ти останнім часом чогось незвичного, крім вогню? Будь-яких, навіть найслабших відгуків з боку інших стихій?

Ярош задумався, і, замислившись, раптом усвідомив те, чого не помічав раніше через клопоти з петицією й пошуками магістра Ашворта: останні кілька тижнів, коли він проходив повз фонтан у внутрішньому дворі Академії, вода в ньому ледь помітно брижилась у такт із його кроками, наче намагалась привернути увагу, а якось, коли він мив руки перед вечерею, вода в умивальнику здалася йому теплішою, ніж мала б бути, наче відгукуючись на його присутність тим самим способом, яким колись відгукувався вогонь у батьківському горні.

— Вода, — тихо визнав він. — Здається, вода теж… відгукується. Я думав, це просто моя уява, тому й не казав нічого раніше.

Магістр Тихий кивнув повільно, з виразом, у якому змішалися тривога й щось схоже на наукову зачарованість, зачарованість людини, яка все своє свідоме життя вивчала явище, свідком якого тепер стає знову, цього разу з боку, а не як безпосередній учасник.

— Це саме те, що магістри двадцять два роки тому називали «розгортанням» — момент, коли Різнобарвний студент, опанувавши одну стихію достатньою мірою, починає відчувати відгук у наступній, наче двері, прочинені в одній кімнаті будинку, поступово відчиняють двері в сусідні кімнати, одну за одною. Твоя мати розгорнулась швидше за будь-кого з нас, за спогадами очевидців, — за перші півроку навчання вона вже відчувала три стихії з чотирьох звичайних, а до кінця першого року — усі чотири. Схоже, ти йдеш тим самим шляхом, тільки, можливо, ще швидше за неї, зважаючи на те, що між твоїм першим проявом і другим минуло значно менше часу, ніж минуло в неї.