Глава п'ятдесят сьома

Новина про те, що безрідна ще вчора циганка виявилася рідною донькою впливового аристократа, спричинила справжній фурор у вищому світі. Про це говорили всюди. Новиною ділилися під час світських розмов, про неї пошепки перемовлялися в потаємних куточках і відкрито обговорювали чи не в кожній кімнаті Торнтон-холу.

Здавалося, цей візит до маєтку надовго залишиться в пам'яті всього товариства. Спочатку — шокуюча нічна пригода графа Вестморленда. Тепер — неочікуване возз'єднання лорда Ланкастера з донькою, про яку він навіть не знав. І ця донька, до всього іншого, виявилася наполовину циганкою. Хто б міг подумати?

Зара була готова на все, аби тільки уникнути загальної уваги. Та поки вона залишалася компаньйонкою леді Елізабет, мусила виконувати свої обов'язки.

Щойно дівчата з'явилися в музичному салоні, як їх одразу оточили охочі особисто познайомитися з новою леді Ланкастер. Зара була глибоко вражена тим, наскільки швидко змінилося ставлення до неї з боку тих самих пихатих вельмож, які ще вчора дивилися на неї зі свого уявного золотого п'єдесталу.

Тепер вони навперебій прагнули привернути її увагу. Прагнули завоювати прихильність. Ще вчора вони демонстративно уникали її присутності, а сьогодні один за одним поспішали висловлювати найщиріші вибачення.

— Повірте, міледі, ми ніколи не хотіли Вас образити…

— Ви ж розумієте… такі правила…

— Ми лише дотримувалися прийнятих у товаристві норм…

Зара ввічливо усміхалася, кивала, вислуховувала їхні виправдання, але не вірила жодному слову. Адже ще вчора вони не бачили в ній нічого, крім циганки. А сьогодні раптом побачили леді.

Дівчина не розуміла, як можна настільки легко змінити ставлення до людини лише через її походження. Та, правду кажучи, їй і не хотілося цього розуміти. Вона не мала жодного бажання зближуватися з кимось із цих людей.

Її усмішка залишалася ввічливою, голос — спокійним, але в душі панував холод. Із усіх цих гордовитих постатей Зара найбільше чекала побачити лише одну, до болю знайому кремезну фігуру. Та її не було. Леді Елізабет, лорд Алекс, маркіз і маркіза Шевальє, лорд Ланкастер — усі вони раз у раз опинялися поруч. Тільки графа Вестморленда серед них не було.

Зрештою, Елізабет, відвівши Зару в затишний куточок, тихо пояснила, що її брата надзвичайно вразила новина і йому просто потрібен час, аби прийти до тями. Циганка вислухала її мовчки. Вона чудово зрозуміла, що насправді означали ці слова.

Раніше, коли за неї нікому було заступитися, Кріс міг дозволити собі значно більше. Він міг наблизитися до неї, торкнутися, обійняти — і чудово розумів, що ніхто не посміє вимагати від нього пояснень.

Тепер усе змінилося. У Зари з'явився могутній покровитель — її рідний батько, граф Ланкастер. Відтепер будь-який необережний крок Кріса міг мати зовсім інші наслідки. І, схоже, граф Вестморленд це чудово розумів. Він відступив.

Саме тоді Зара вперше відчула, як у грудях починає закипати образа. «Нікчемний боягуз!» Ще вчора йому вистачало сміливості говорити їй найпалкіші слова, дивитися так, що від одного погляду паморочилося в голові, і запевняти її у своїх почуттях. А тепер, коли настав час довести їх вчинком, він просто відступив. «Як зручно…»

Зарі знадобилися надзусилля, аби придушити обурення й продовжувати ввічливо усміхатися людям, яких їй зовсім не хотілося бачити. Невдовзі мала розпочатися декламація поезії. Музичний салон поступово наповнювався новими гостями. Лакеї поспішно вносили стільці й невеличкі диванчики, намагаючись розмістити всіх охочих.

Зара, прагнучи уникнути ще більшої уваги, попрямувала до задніх рядів. Та не встигла зробити й кількох кроків, як Елізабет перехопила її. Молода леді міцно взяла компаньйонку за руку й без жодних пояснень повела до першого ряду.

Там уже зайняли свої місця лорд Алекс та лорд Ланкастер. Серж із Маріанною влаштувалися на два ряди позаду, жваво розмовляючи з одним зі статечних джентльменів. Кріса досі не було видно.

Алекс завбачливо притримав для брата місце. Зара ковзнула по ньому поглядом і ледве стримала гірку усмішку. Вона могла заприсягтися: Кріс не посміє показатися на цьому заході. Принаймні зараз. Його власне рішення відступити не дозволить.

Щойно вони з Елізабет всілися на свої місця, двері музичного салону раптом широко розчинилися. До кімнати увійшла графиня-вдова. Зара вмить відчула, як горло стислося від хвилювання. Серце шалено закалатало, а тілом пробігло нервове тремтіння.

До цього дня їй дивом удавалося уникати особистого знайомства з цією гордовитою аристократкою. Та тепер уникнути його вже не вдасться. Графиня-вдова повільно рушила до переднього ряду.

Щойно вона наблизилася, всі присутні миттєво підвелися, вітаючи господиню маєтку. Навіть лорд Ланкастер чемно усміхнувся й, схилившись, торкнувся вустами викривленої артритом руки старої леді.

— Мої щирі вітання, міледі. — ввічливо промовив він — Цей бал став справжньою визначною подією, яка надовго запам'ятається кожному, хто мав честь його відвідати.

— Вітаю, Чарльзе.

Графиня-вдова ледь помітно схилила голову. На її суворому обличчі промайнула тінь усмішки.

— Я рада, що ти нарешті завершив грати роль відлюдника й знову приєднався до поважного товариства.