Глава п'ятдесят шоста

Крісові спершу здалося, що вони просто помилилися кімнатою й випадково натрапили на якусь закохану парочку, яка вирішила усамітнитися подалі від чужих очей.

— Боже милий… що тут відбувається?

Спантеличений вигук Елізабет подіяв немов грім серед ясного неба. Сплетені руки миттєво роз'єдналися, і Кріс, який досі навіть не припускав побачити Зару, раптом розрізнив знайому постать.

Його серце здригнулося. На одну коротку мить у грудях спалахнула палка ревність. Та вона не встигла розгорітися. Погляд графа пройшов далі — і серед присутніх він помітив знайомі кучері Кеті.

Це було дивно. Надзвичайно дивно. А потім Кріс перевів очі на джентльмена, який сидів поруч із Зарою. І його здивування вмить сягнуло крайньої межі. Лорд Ланкастер. Власною персоною. Старий граф сидів біля циганки й, до всього іншого, власноруч витирав із її заплаканого обличчя залишки сліз.

Кріс кілька разів кліпнув. Потім ще раз. Наче сподівався, що наступної миті картина перед очима нарешті набуде якогось сенсу. Але вона не набувала. Абсолютно не розуміючи, яким чином ці троє могли опинитися разом та ще й обійматися так, наче були однією родиною, граф просто стояв на порозі, мов укопаний. Він чекав. Можливо, хтось нарешті пояснить, що тут, заради всіх святих, відбувається.

Елізабет, Алекс, Серж та Маріанна теж застигли на місці. П'ятеро дорослих людей, які зазвичай не губилися за жодних обставин, тепер не могли вимовити бодай слова. І лише Кеті, як це часто буває з дітьми, не бачила жодної причини для мовчання. Вона жваво виступила вперед і дзвінко вигукнула:

— Ви не повірите! Така грандіозна новина!

Дівчинка на мить обернулася до Зари. Та лише підбадьорливо усміхнулася їй. Цього виявилося достатньо.

— Міс Елтон — рідна донька графа Ланкастера! Ось! Це просто дивовижно!

Кеті захоплено сплеснула руками й тут-таки кинулася кружляти кімнатою, немов саме вона щойно знайшла рідного батька.

Ох, ці діти! Їм достатньо однієї миті, аби забути про все на світі. Вони не думають про наслідки, не зважують кожного слова й не переймаються тим, як одна-єдина новина може перевернути життя дорослих людей.

Для Кеті все було напрочуд просто. Зара — донька графа. От і все. Вона не замислювалася про те, що це означало для товариства, для Торнтон-холу, для майбутнього самої Зари. Дівчинка просто раділа. І зовсім не помічала приголомшливого мовчання, що запанувало у вітальні.

Для тих, хто щойно переступив поріг, ця звістка стала громом серед ясного неба. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж бодай хтось спромігся вдихнути. П'ять пар очей зосередилися на Зарі. Ніхто не знав, що сказати.

«Зара — донька графа Ланкастера? Рідна донька? Невже це можливо?» Запитання вихором кружляли в головах, породжуючи одне суперечливе припущення за іншим. Та найгірше, здавалося, було Кріса.

Щойно слова Кеті досягли його свідомості, на графа нахлинув цілий вир почуттів. Приголомшення, недовіра, осяяння, неймовірна радість, а потім… Холод, майже крижаний. Бо разом із радістю Кріс раптом усвідомив дещо, чого не хотів визнавати.

Новий статус Зари змінював усе. Абсолютно все. Коли вона була просто міс Елтон, граф міг дозволити собі мріяти про неї, навіть чудово розуміючи, наскільки примарними були їхні шанси на спільне майбутнє.

Так, обставини стояли між ними непереборною стіною. Але водночас вони давали йому одну дивну, майже егоїстичну втіху. Зара не могла розраховувати на гідну партію. А отже… Вона була вільна. І, принаймні у своїх найпотаємніших мріях, Кріс міг думати про неї як про свою.

Тепер усе змінилося. В одну-єдину мить Зара перестала бути безрідною дівчиною, на яку аристократичне товариство дивилося із поблажливістю або зневагою. Тепер перед нею навстіж відчинялися двері вищого світу.

Відтепер вона була леді. Донька графа Ланкастера. Представниця одного з найшанованіших британських родів. І це означало лише одне. Кількість чоловіків, які раптом отримають цілком законне право звернути на неї увагу, невдовзі може стати просто нестерпною.

Уява Кріса миттєво намалювала перед ним цілу вервечку самовдоволених молодих джентльменів. Гуляк, мисливців за багатим посагом, аристократичних красунчиків із бездоганними манерами й надто самовпевненими посмішками.

Думка про них викликала в ньому таку хвилю ревнощів, що графові захотілося негайно прикувати Зару до себе найміцнішими кайданами, а кожного потенційного суперника особисто відштовхнути якомога далі.

На щастя, здоровий глузд переміг раніше, ніж ця безглузда фантазія встигла набути реальних обрисів. Кріс важко видихнув. Ні. Він не мав права. Тепер, коли перед Зарою відкривалося життя, про яке вона ще вчора не могла навіть мріяти, він не мав права позбавляти її можливості зробити блискучу партію.

Вона заслуговувала на найкраще. На титул, на багатство, на повагу всього товариства. На чоловіка, який міг би дати їй усе це без жодної тіні сумніву. Циганка заслуговувала на щастя. Більше, ніж будь-хто інший.

Кріс знав це. І саме тому вперше за весь час їхнього знайомства перед графом постала думка, від якої стислося серце: «А що, коли Зара не обере мене?»

Першою отямилася, як це не дивно, знову леді Елізабет. Її миле личко осяяла щира, майже дитяча усмішка, а тендітні руки, обтягнуті шовковими рукавичками, одразу потягнулися до Зари. Молода леді підійшла до своєї компаньйонки й, забувши про всі правила стриманості, не стала приховувати власних почуттів.