Глава п'ятдесят п'ята

Зара ніяк не могла приборкати схвильованих думок. Здавалося, в її душі оселилися дві зовсім різні дівчини. Одна з них із неймовірною силою тягнулася до графа, ладна забути поруч із ним про весь світ. Інша ж паленіла від одного лише його погляду й лякалася кожного почуття, яке ставало дедалі сильнішим.

Ця внутрішня боротьба виснажувала. Циганка вже не була певна, скільки ще зможе витримувати цю напругу. Адже навіть найміцніше терпіння колись має межу. І, можливо, її межа була вже зовсім близько.

Емоційного сум'яття дівчини не міг не помітити проникливий погляд лорда Ланкастера. Щойно за Крісом тихо зачинилися двері, старий граф перевів очі на Зару. Кілька секунд мовчки розглядав її, ніби намагався прочитати те, що вона так старанно приховувала. У його погляді було щось дивне — глибоке розуміння, лагідність і щире співчуття. Нарешті він тяжко зітхнув.

— Ах, молодість… — промовив граф із ледь помітною усмішкою — Найчарівніша пора в житті.

Зара лише скептично глянула на нього. Лорд Ланкастер усміхнувся ширше.

— Вона така нерозсудлива… і така прекрасна. — продовжив він — Не питає дозволу, коли закохується, і не знає обережності, коли дарує свою душу іншій людині. Ми, старі, любимо повчати молодих, застерігати їх від помилок, переконувати, що знаємо життя краще. Та, якщо бути відвертими, у глибині душі ми трохи заздримо їм.

Граф на мить замислився, а його погляд став замріяним.

— Бо ніхто не дивиться на світ із таким захопленням, як людина, котра вперше покохала. І жодні титули, жодні багатства не зрівняються з тією миттю, коли молода леді сором'язливо опускає погляд поруч із чоловіком, який став їй дорогим.

Усмішка поволі згасла на його обличчі. Лорд Ланкастер нахилив голову, а коли заговорив знову, його голос став тихішим, майже довірливим:

— Пообіцяй мені дещо, моя люба.

Зара здивовано підвела очі.

— Коли одного дня твоє серце опиниться перед вибором між коханням і страхом — обери кохання.

Вона завмерла.

— Страх завжди знайде сотню причин, чому ти не можеш бути щасливою. — тихо продовжив граф — Він заговорить про твоє походження, твоє минуле, про думку світу… а найгірше — про твої власні сумніви. Він переконає тебе, що ти недостатньо хороша, недостатньо гідна, недостатньо підходиш для того, кого любиш.

Лорд Ланкастер на мить замовк.

— А кохання має лише одну причину. Воно просто є.

У Зари перехопило подих.

— Не вирішуй за джентльмена, варта ти його почуттів чи ні. Якщо Кріс любить тебе — дозволь йому самому зробити цей вибір. Не позбавляй його права любити тебе лише тому, що сама боїшся повірити у власне щастя.

Граф подивився їй просто в очі.

— І якщо колись доля подарує тобі можливість бути щасливою поруч із ним, не тікай від неї. Повір старому чоловікові. — в його голосі прозвучала ледь помітна гіркота — Набагато важче прожити життя з думкою «а що, якби…», ніж одного разу відкинути всі свої страхи й дозволити собі просто насолоджуватися тим, що подарувала тобі доля.

Останні слова зависли в тиші вітальні. Зара не знала, що відповісти. Понад хвилину вона лише дивилася на старого графа, не в змозі вимовити бодай слова. Його промова вразила її так глибоко, що дівчина навіть не помітила, як природно лорд Ланкастер перейшов на «ти».

І чомусь це зовсім її не здивувало. Навпаки. У цьому звертанні було стільки тепла, що воно здалося їй майже рідним. Здавалося, слова графа народжувалися десь у найглибшому куточку його серця — і, минаючи всі перепони, прямували просто до її душі.

Раптом Зара зрозуміла те, чого досі вперто не хотіла визнавати. Увесь цей час вона сприймала свої почуття до Кріса як щось неправильне, майже заборонене. Як почуття, якого не мала права собі дозволяти. Та що, коли все було зовсім навпаки?

Що, коли це кохання не було помилкою? Що, коли воно сталося з нею саме тому, що мало статися? Це несподіване почуття було справжнім даром — таким, про який люди мріють усе життя й далеко не завжди отримують. Адже кохання приходить тихо. Без дозволу. Без попередження. І чомусь обирає саме ті дві душі, які, можливо, були створені одна для одної задовго до того, як вони зустрілися.

Воно не схиляється перед титулами, не визнає людських умовностей, не питає, звідки ти прийшла і що залишилося за твоїми плечима. Воно просто з'єднує два серця — навіть тоді, коли весь світ вважає їх надто різними, щоб бути разом.

І, можливо, найбільша мудрість полягала не в тому, щоб збагнути, чому саме їм випало отримати цей дар. А в тому, щоб прийняти його. З вдячністю, зі смиренням. І не дозволити страху відібрати те, що подарувала доля.

Та поруч із усім цим в душі Зари народжувалася інша думка — така проста, що від неї перехоплювало подих. Лорд Ланкастер говорив із нею так, немов циганка була йому рідною дочкою.

«Дочкою…» Зара ледь помітно здригнулася. Ця думка, що до тієї миті лише боязко жевріла десь на самому краю свідомості, раптом стала майже нестерпно виразною. Саме тому поруч із цим статечним джентльменом їй було так дивно тепло. Саме тому його голос здавався таким знайомим. Саме тому його погляд викликав у дівчині незрозуміле відчуття безпеки, якого вона не могла пояснити. І саме тому серце зараз билося так сильно.