Глава п'ятдесят третя

Цієї ночі Кріс майже не спав. Розбірки з містером Фостером тривали понад дві години. Зрозумівши, що його загнали в кут і втрачати йому вже нічого, купець зрештою перестав стримуватися й виклав усе до останньої подробиці.

І коли пролунала звістка про те, що леді Амелія наклала на себе руки, граф на мить отетерів. Він знав, що його колишня наречена мала непростий характер. Знав її запальність, гордість і схильність до крайнощів. Але щоб дійшло до такого? Це здавалося незбагненним.

Помітивши, наскільки глибоко ця новина зачепила Кріса, містер Фостер ніби ожив. У його очах спалахнуло щось схоже на зловтіху. Тепер він хотів одного — якомога болючіше вжалити графа. Змусити його страждати. Так само, як страждала Амелія.

Попри величезну різницю в їхньому соціальному становищі, містер Фостер справді кохав Амелію Пембрук. Йому не потрібне було її придане. Його власні статки були цілком пристойними, а отже, він міг забезпечити дружині безтурботне життя, оточити її розкішшю й турботою, подарувати все, чого вона тільки могла забажати. Він ладен був дістати для неї навіть місяць із неба. Та, схоже, й цього виявилося замало.

Коли леді Амелія нарешті зрозуміла, на що — чи, точніше, на кого — вона проміняла своє забезпечене й гідне майбутнє, її життя змінилося. Вона впала в глибоку апатію, з якої вже не змогла вибратися. У всьому звинувачувала містера Фостера. Щодня, щогодини. Ледь не в кожній розмові згадувала свого колишнього нареченого, безжально порівнюючи його з чоловіком, якого обрала замість графа. Ім’я Вестморленда звучало в домі Фостерів знову й знову. Місіс Фостер згадувала його за кожної нагоди, немов навмисно прагнула завдати чоловікові якомога більшого болю.

Кріс був для неї мірилом усього. Його становище, його маєток, його ім’я, його життя. І щоразу ці порівняння доводили Фостера до сказу. Зрештою Амелія почала вимагати, щоб вони залишили цей маєток і перебралися до її батьків.

Їй було самотньо, сумно, нестерпно жити далеко від родини, друзів і звичного світу. Та коли стало зрозуміло, що її бажання більше нічого не варті, а чоловік не має наміру повертати її до колишнього життя, сталося непоправне. Леді Амелія кинулася зі скелі.

Коли містер Фостер зі сльозами на очах завершив свою розповідь, у кабінеті запала глибока тиша. Ніхто не наважувався порушити її першим. Кожен мовчки обмірковував почуте.

Кріс не міг усидіти на місці. Він підвівся й почав міряти кабінет швидкими кроками, час від часу зупиняючись біля каміна.

Так, мотиви містера Фостера були зрозумілими. Можливо, навіть людськими. Але вони не могли виправдати того, що він накоїв. Ні біль, ні ревнощі, ні навіть любов не давали людині права позбавляти життя іншого.

Добре, що цієї ночі все закінчилося благополучно. Але ж він міг загинути. Більше того — могли постраждати Кеті й Зара, його найдорожчі люди. Саме це усвідомлення знову й знову здіймало в душі Кріса хвилю несамовитої ненависті.

Він стиснув кулаки. Так, кохання іноді буває жорстоким. Іноді воно здатне перетворитися на одержимість, отруїти розум і штовхнути людину на безумство. Але навіть найглибший біль не дає права прирікати на смерть невинних.

Зрештою Кріс повернувся до містера Кірбі.

— Передайте його констеблям. — коротко наказав він — Негайно.

На цьому все було вирішено.  Граф більше не хотів бачити Фостера. Він попрямував до виходу.

Опинившись у власних покоях, Кріс насамперед зірвав із шиї хустину, скинув фрак і жилет і лише тоді дозволив собі нарешті глибоко зітхнути. Все скінчилося. Слава Богу. Цього разу обійшлося без жертв.

Кріс без вагань готовий був скористатися пістолетом, захованим у внутрішній кишені, якби ситуація вийшла з-під контролю. Але до цього не дійшло. Противника викрито і схоплено. Відтепер він не міг більше завдати графові шкоди.

І це означало кінець багатомісячному кошмару. Кріс нарешті зможе спати спокійно, не прокидаючись серед ночі від найменшого шереху, не очікуючи нового удару з темряви. Його ворог був у руках правосуддя.

Щоправда, те, що його таємничим недругом виявився той самий клятий Фостер, який свого часу відібрав у Зари книгарню, досі здавалося графові майже неймовірним. Наче доля навмисно звела всі нитки в одну точку.

Він ледве стримався, аби не накинутися на покидька в ту саму мить, коли почув його ім’я. Графу хотілося вчепитися Фостерові в горло, змусити його відчути хоча б частину того болю, який він завдав Зарі. Але здоровий глузд переміг.

Тепер Фостер проведе залишок життя у в’язниці. Для людини, яка звикла до розкоші, достатку й свободи, це саме по собі було доволі жорстоким покаранням. Як би там не було, справедливості досягнуто. І відтепер про містера Фостера можна було забути. Принаймні Кріс дуже хотів у це вірити.

Годинник глухо пробив четверту. Лише тоді граф нарешті дістався ліжка. Він навіть не встиг як слід усвідомити, як сильно втомився. Тіло важко опустилося на матрац. Повіки самі собою заплющилися. І за кілька секунд Кріс провалився в глибокий, важкий сон — без сновидінь, без страху, без тіні минулої ночі. Уперше за багато місяців він заснув, не чекаючи удару з темряви.

Наступного ранку Торнтон-хол гудів, наче потривожений вулик. Ніхто не міг повірити, що в той час, коли вони безтурботно кружляли в танцях, обмінювалися світськими люб’язностями й шепотілися про нові знайомства, зовсім поруч розігрувалася справжня драма.